Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

своїм звичаєм в обід наступного дня. Веселою ходою пройшла від натачанки до брами. Побачила Василька, дзвінко привіталася.

—Пошили мені мешти з паном Гільком?

Василько буркнув:

— Заходьте до хати. Там узнаєте.

Вона тепло засиніла до нього очима:

—А чого се ти такий нахмарений, місяцю ясний? Василько промовчав, увійшов за одним рипом з Євою до господи. Побачила її вуйна Ганка, заплакала.

—А де… пан Гілько? — спитала панна Єва.

—Забрали вчора нашого Гілька… Ой, повезли-и…

Панна Єва враз і зблідла. Сині очі вицвіли, пригасли, наче в них перегоріло щось.

—Як же так?.. — прошепотіла вона.

—Йой, не дають йому життя, заповзялися зігнати зо світу. Він же добровільно вийшов з лісу, склав зброю і покаявся. Ні ж таки, тягають, супостати, і тягають. Б’ють…

—Так он звідки в нього ті синці… —сказала панна.

—Але мешти він вам зладнав. Про це не турбуйтеся. Просив передати побажання, аби вам легко ходилося в них, — вуйна вийняла мешти, і вони м’яко сяйнули новеньким хромом.

Панна взяла мешти без радості, розплатилася за роботу. Заблищала сльоза в її очах.

—Він так же старався, аби панна була догоджена. Ще й учора попросив того енкаведиста зачекати, дошивав бантик…

Сумно посміхнулась Єва, сказала:

—Коли вернеться пан Гілько, най дасть про себе вістку. Я ще хочу… чобітки замовити. Най озветься… Я чекатиму.

—Гаразд, дитино…

Та не вертався Гілько. Ждали його тиждень, ждали другий. А потім вуйна зібрала Батога в дорогу, пішов він до Львова. Передачу Гількові взяли, а побачити —і не заїкайся.

Приїздила й ще раз панна Єва до Батогів. Поговорили, пожурилися.

—Не судьба, дитино… — зітхнула вуйна. — А були б ви гарна пара…

—А може ж вуйка Гілька скоро пустять? — сказав Василько.

Панна Єва погладила його по голові, скуйовдила чуба, промовила:

—Ох ти, місяцю ясний! Файний кавалір комусь росте. Ой, файний… Може, хоч ти, Васильку, діждеш щастя.

— Ото вам і діжде, як уже ось із дитячих літ має поневірятися поза домівкою. Йой, нема нам щастя ні по сей бік, ні по той бік Збруча. Одна кара єгипетська нас опосіла, що там, що тут, витлумлять нарід наш до пня.

Поїхала панна Єва, попрощавшись із Батогами. Була вона зараз іще вродливіша в своїй засмуті, ся полячка. Не судьба… А як випустять Гілька? Уже ж не раз він вертався звідти.

Чекали. Василько чекав. І Батоги чекали. Як маленькі. На щось надіялися…

21

Тим часом минув травень, і народилося молоде літо. Зелене, вологе, тепле. Йшла в ріст городина, дозрівали, виколошувалися трави в людей на левадах, красувалися озимі нивки. Василько підтягся після голоду, обличчя його викругліло, спала підпухлість під очима. Велося йому в Батогів славно, от тільки краялося серце за домівкою, за рідними. Хотілося до діда Йосипа під теплу долоню, сидіти з ним поруч на призьбі в зоряний вечір, слухати його добрий голос. А ще кортіло подивитися на бабині полотна, вистелені на траві. Які вони зараз, тютюново-зелені чи вже налиті першою сонячною підголубленою білиною?.. І так хотілося весь час почути суворий материн голос і побачити її усміх, такий сподіваний і такий завжди несподіваний…

Одного ясного дня вийшов Василько з хати й аж здригнувся, очам своїм не повірив. Думав — примарилося. Мати сидить під лісою з Меланею на руках. Боса, з лиця аж чорна, губи потріскані на вітрі, п’яти на босих ногах порепалися, ступити мука. Меланя спала.

—Ма-амо…

—Живий, синку?.. А мені такі сни все снилися, такі сни, що душечка моя була не на місці. Розточилася наша сім’я, як вода, та по всьому світу. Не збереш вас усіх докупи, не обігрієш.

—Мамо?.. Ви приїхали?..

—Піди, Васильку, найди Марійку й Гриця. Під брамою стоять у чужих людей.

Побіг униз стежкою. Сидять під брамою в сусідів, худющі обоє, змучені, одні тіні від Марійки й Гриця. Коло них засмалене на вогнищах відро й порожні торби через плече. Побачили його, підхопилися, зраділи не знати й як.

—Ходімте до нас, — сказав Василько, взяв відро, і вони пішли до Батогів. — Довго добиралися?

—Чотири дні, —відповів Гриць.

—Ми до-овше, — сказав Василько. — Ми цілий тиждень їхали.

—А поїзд нічого. Спочатку я боявся, а потім звик, — ділився дорожніми враженнями Гриць. — По станціях люде- ей, аж сам себе губиш серед них. Добре, що з нами тітка Килина була. З нею охотніше. Десь пішла на села міняти.

—Нам зовсім нічого було їсти. Думали, що помремо в дорозі, —сказала Марійка. — А як приїхати вже до Львова, мама кажуть: «Ну, тепер житимемо».

Мати вже сиділа в хаті, жалілася Батогам, що жити дома стало ніяк, і що порятунок їхній тільки тут, у Западній. Меланя вже прокинулась. Вона побачила Василька, зраділа, зісковзнула з материних колін і підійшла до нього. Він узяв сестричку на руки й здивувавсь, яка вона стала легка.

—Зовсім вибилась із сили, — сказала мати. — Бандити мало не вкрали її в нас. Заскакують у тамбур два лобуряки. Я держу загорнену в ковдру Меланю. Ех один як хапоне ж ту ковдру й тікати. А я кричу не своїм голосом: «Віддай дитину, паразит!» Він глипнув на згорток, витрусив Меланю прямо на перон, а сам же дьору з ковдрою.

—Маєте щастя, молодице, що у вас діточок стільки. Якось же, може, вирятуєте, дасть Біг. А