Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

разом кружляти у хмарах у вальсі вічності. І син, котрий загинув в Афганістані, — з нею. А йому, вісімдесятирічному, Господь не дав такої милості. Щоб він за всіх звітував. Отаке випробування — лишився в старості один, як палець.

— Ох-ох-ох… — Вайті, накульгуючи на покручену артритом ногу, пошкандибав до умивальника. У мийці на купці капустяного листя красувалося кілька чисто вимитих морквин.

— Ташо! — проскрипів біловолосий і білобородий старий. — Та-а-ашо!

«Ну, чого волаєш? Тут я, тут… ти ще тільки гукнув — а я вже ось!» — Таша — золотавий рет­ривер — тицьнулася йому в ногу своєю лобатою жовтавою головою.

Вона теж була немолода. Можна сказати, одного віку з ним. Коротали свої літа разом ось уже тринадцять років. Вайті взяв її маленьким щеням у собачому розпліднику через кілька років по смерті дружини, зрозумівши, що вже не зможе наново побудувати своє особисте щастя. Не може. Та й не хоче. А собака — це інше. Бігає собі, хвостом виляє, догляду вимагає. Все ж таки не самотою…

Відтоді спливло багато років, їм добре було разом. Розуміли одне одного з півслова, а частіше — взагалі без слів: з виляння хвоста, з нахилу голови, наче думки одне одного читали.

Цієї зими снігу випало, як ніколи. Небо й зараз було затягнуте свинцевим важким напиналом хмар, хоча ні Таша, ні Вайті цього не помічали. У грудні темно буває по двадцять годин на добу. Але їм і не треба було нічого бачити. Вони знали всі стежки і дерева в окрузі. Кожен кущик, куди носили якесь овочеве лушпиння для голодних зайців, знали напам’ять. На нюх, так би мовити.

Цієї ночі не мело. Приморожувало. Саме час підгодувати куцохвостих.

— Овочів з городу завжди навалом, а там дивись, Ташо, коли-не-коли зайчатинкою поласуємо, — пояснював старий.

Це — Аляска, тут майже всі живуть риболовлею і полюванням.

— Ну що, пішли, Ташко, поки темно, — буркотів Вайті, насилу натягуючи розтоптані валянці зі снігоступами на понівечені ноги з кулеподібними кісточками біля великих пальців.

— Зайців годувати найкраще вночі, Ташо, — повчав він собаку, ось уже вкотре, — і обов’язково в кущах, щоб орли, яких тут безліч, не схопили вуханів.

Вона уважно слухала, схиливши голову набік та піднявши вухо, — так краще чути. Вухо ослаб­ло й так і липло до голови. Таша безліч разів чула, чому зайців слід годувати тільки вночі і тільки в кущах. Вона вивчила це назубок, але любила слухати скрипливе спокійне бурмотіння Вайті — нехай думає, що їй цікаво.

Нарешті Вайті підвівся. Таша радісно скавульнула, замела хвостом, побігла вперед і штовхнула двері мордою. Людина і собака увійшли в тайгову ніч.

Як завжди, зробивши велику, кілометрів зо два, петлю, і залишивши довговухим під знайомими кущами частування, двоє потюпали додому. Дорогою Таша іноді забігала наперед і насторожено, як справжня мисливська собака, піднявши передню лапу, завмирала, прислухаючись. Часом відставала й довго стирчала біля якогось куща, обнюхуючи його зусібіч. Вайті за неї не боявся — собака знає дорогу додому. Головне, щоб ведмедя не розколошкала: шатун у лісі — небезпечне сусідство.

Коли їхній будинок вже забовванів оддалік, Вайті озирнувся, шукаючи очима собачу тінь, ступив убік і… шубовсть! — несподівано провалився в якусь яму, припорошену снігом.

— Кхи-и-кхи-и… — не то закашлявся, не то застогнав Вайті. — Таш-шо-о… — ледве прохрипів. — Усе, на що був зараз здатний…

«Але що вона може зробити? — промайнуло в голові. — Самому треба вибиратися… Холодно, не можна тут борсатися… так і замерзнути недовго… хто за нею тоді догляне…»

Він спробував підвестися, але скрикнув від нестерпного різкого болю в спині й втратив свідомість.

Скільки пролежав отак — хтозна. Холод, мабуть, притупив біль. Він розплющив очі.

«Та-а-к, оце потрапив у халепу… Схоже, пошкодив хребет», — думки старого були зовсім нерадісними.

І раптом Вайті побачив поряд свою Ташу! Ні, скоріше, відчув. Собака зістрибнула в яму до Вайті і лягла поруч, щільно притулившись та зігріваючи його своїм теплом. Ретривери — вони такі: ніколи не кидають своїх друзів у біді.

Тільки-но Вайті розплющив очі, собака підскочила й почала, як цуценяті, заклопотано вилизувати йому обличчя, обдаючи не надто свіжим подихом.

— Ташо… Ташо… Ташенько, — розплакався Вайті. — Нумо вибиратися звідси, любенька… Допоможи мені, тягни…

Собака схопила зубами комір його поношеного кожуха й потягла щосили, упираючись усіма лапами, що тремтіли від напруги. Гарчала, сопла, провалювалася в сніг. Тоді, втомившись, лягала поруч із Вайті перевести подих і набратися сил — адже вона теж була немолода. Він допомагав їй як міг. Упирався ногами й ліктями, обіймав, гладив, чіплявся за нашийник і… плакав. Ні, не від болю. Не від страху. Це були сльози вдячності…

Вісімдесятирічний життєвий шлях залишився позаду, але ще ніколи не зустрічав він людину, яка з такою самопожертвою кинулась би йому на допомогу.

Коли вони, нарешті, вибралися з ями, до будинку залишилося ще метрів сто п’ятдесят. Побачивши освітлене вікно, за яким їх чекало тепло і порятунок, Вайті подвоїв зусилля. З величезними труднощами перевернувшись на живіт, став повзти, впираючись то коліньми, то ліктями, допомагаючи Таші. І коли будинок був уже зовсім близько, сили полишили його.

— Все… Не можу більше… — прохрипів він. — Пробач, Ташо.

«Бач, що надумав… навіть і не мрій!» — Таша не здавалася.

Від шорсткого гарячого язика шкіра на обличчі аж почервоніла. Відчувши, що Вайті більше не ворушиться, вона стала штовхати його мордою то в шию, то в бік.

Ні, не ворушиться. Собака боляче вкусила його за ніс, що виглядав з-під коміра.

— М-м-м, — промимрив старий і, розплющивши очі, прохрипів: — Що ж… якщо ти, люба моя, так пік­луєшся — допоможи мені заповзти хоч на поріг…

Вайті розстебнув комір, щоб собаці було зручніше його тягти. Так, разом, вони подолали останні метри завдовжки з життя.

Затягнувши господаря в тепло, Таша прожогом вискочила за двері.

— Гав! Гав! Гав! — SOS! SOS! SOS! — зайшлася вона гавкотом, аж поки не почула шум мотора від снігохода, що наближався до їхнього будинку.