Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

Я відчув у грудях теплу хвилю. Заповнювала мене, розросталася і змагала. Я відчув, що сьогодні особливий день, адже в житті я ніколи нікого не перемагав...

Юрка впевнено й розумно відповідав коло дошки. Був він, як завжди, підтягнутий і діловитий, і от уперше, слухаючи його і дивлячись отак на нього, я не втримався й поблажливо всміхнувся.

Спадали на землю ясно-сині, хитросплетені сутінки; дзвеніли цвіркуни, порозвішувавши в траві дзвіночки; шуміла вода на греблі; голосно волала віддалік качка. Тиша лягала на плечі — курява осідала; на заході допалювалася ясно-блакитна смужка неба. Чудний смуток відчувсь у грудях, як чоловік, чорний і замислений і з чорною бородою по груди.

«Ось воно, відчуття прощання», — подумав хлопець, дивлячись собі на черевики. Миготіли над стежкою, злітала з-під них курява й осідала на лискучі передки. Десь збоку задеркотів мотоцикл, хтось уперто хотів його завести. Здалося хлопцеві, що десь затупотіли копитами коні, хоч зараз у місті немає ніяких коней — мчали через небо, везучи в чорному ридвані ніч.

— Алло! — сказав він у телефонну трубку. — Чи не зустрітися нам?

Дівчина по той бік дроту охнула, і її голос задзвенів так, що хлопець відчув, як вібрує коло його вуха мембрана.

— Все розповім, — мовив він і знову відчув: дріт оцей єднальний — жива артерія, по якій пульсує кров...

Ясно-блакитної смужки на небі вже не було, лежала розкарячена хмара, наче відьма з казок: довгоноса і з мітлою в руках.

— Дощ буде! — сказав десь поруч старечий голос.

Поблизу телефонної будки сидів дідок. У відчинених дверях безживно висіла не зовсім чиста марля, і в просвіт висувався ріжок столу з полив’яним кухлем на ньому.

— А ви по чому судите? — спитав хлопець, і голос його прозвучав несподівано тонко.

Дивилися на захід, він і цей старий. І дідок сказав йому, що сидить отак щодня, а коли стає на заході отака хмара, завжди потім буває дощ. «Дощ буває, — відгукнулось у хлопцевій душі. — Дощ!»

— Знаєш, — сказав він дівчині, коли вони зійшлися, — дощ буде!

— Це мені й мати казала, — відгукнулася вона. — На дощ у неї крижі ломить...

Зустрілись біля такої ж, як і та, з якої нещодавно дзвонив, телефонної будки, і поруч були так само відчинені двері. Але стояла там, згорнувши на грудях руки, жінка і, спершись плечем об прочіл, дивилася вздовж вулиці.

Хлопець глянув дівчині в очі, і вони видалися йому незнайомими. Побачив у них вечір і тихий смуток, його серце від того заколотилося голосно й часто, а жінка в розчинених дверях звела від грудей руку й прикрила долонею позіх.

Вони зійшли стежкою в долину і пострибали з каменя на камінь через річку. Між каміння дзюркотіла вода; коли камінь схитувався, дівчина скрикувала, як пташка, і хлопець підставляв їй під лікоть долоню. Над головою в них мерехтіло засипане зорями небо; віддалік цвіла жовта квітка ліхтаря, і той самотній ліхтар між дерев виглядав як другий місяць. Місяць справжній висів ген високо і заливав землю мерехтливим промінням, засвічував раптом хвильки на річці, і вони фосфоризували.

— Тихо так! — сказала дівчина, зупиняючись на великому камені серед річки. Присіла й опустила долоню: лагідно зажуркотіла поміж пальців вода. — Мені після робочого дня завжди хочеться тиші...

— І не дивно з твоєю роботою, — відгукнувся він. Був худий і високий, одягнений у темне і стояв, наче тінь, біля неї — світлої й невеличкої.

— Не завжди вибираєш роботу сама,— сказала дівчина, все ще пропускаючи воду крізь пальці. — Часом вона вибирає й нас.

Присів навпочіпки біля неї й собі опустив руку в воду. Тепло й ніжно торкалася шкіри лагідна течійка, часом налітала на долоню дрібна рибка, ковзала легко і зникала. Вони позамислювались, слухаючи говірливі переливи води; теплий вечір цвів довкола, горів міріадами вогнів, які хитались і підморгували. Підійшла до них по тій греблі тиша, стала за їхніми спинами й зітхнула.

— Шкода, що немає тут лавочки,— тихо засміялася дівчина, і її сміх повторив ту ж мелодію, яку вибулькувала течійка.

— Я теж люблю воду, — сказав він.— Вертаєшся додому, а вона з греблі шумить, шумить...

Дівчина встала й труснула долонею. Місяць яскраво освітив юне й тонке обличчя — аж засяяло в синьому сутінку. Хлопець, однак, не побачив того дива: дививсь на річку, і його погляд губивсь у мороку. Її рука повільно лягла йому на чуприну й ласкаво скуйовдила.

— Пішли! — дихнула лагідно.

Він підвівсь і задививсь, як легко вона стрибає з каменя на камінь. Юна й прудка сарна віддалялася від нього. Дзюркотіли, завертаючись біля каміння, течійки, а він раптом відчув знесилу.

Дівчина на греблі захиталася, забалансувала — була далеко, й не міг її підтримати.

— Тримайся!— тихо гукнув.

— Тримаюся!— тонко відгукнулася дівчина, і її голос нагадав пташиний. Пострибала далі, а він не міг зрушити. Миготіло в місячному сяйві дівоче плаття — летів голубий метелик, ловко помахуючи крильми, світився й фосфорував, як і вода.

Дівчина стояла вже на березі.

— Ти що, злякався? — засміялася вона і простягла до нього звіддалік руку.

Стояла з простягненою рукою, і місячне світло знову зробило з нею диво. Освітилася міражно й замерехтіла, наче й справді була метеликом і мала розчинитись у цьому вечорі. Пострибав по камінні, і за кілька гонів був