Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

Стали навпроти одне одного. Місяць освітлював дівоче лице, і йому здалося, що воно смутне. Воно й справді було смутне, і він не зміг не поцілувати його. Взяв у долоні й довго дивився. Цілував і відчував м’який запах — нічними квітами йому пахло.

— Ти сьогодні мені не подобаєшся, — грайливо сказала дівчина. — Ти наче жук нічний...

Він усміхнувся. Взяв її руку, і вони пішли по мокрій траві. Роса блимотіла темнавими іскрами, а коли спинилися над урвиськом, трава внизу покрилася іскристим туманом.

— Знаєш, — сказав негнучким голосом. — В інститут я таки вступив.

Зирнула на нього: великі, дуже великі очі мала. Він опустив погляд.

Над їхніми головами звисала сіра скеля, і вони начебто підтримували її карками. Зрештою, пішли по прискельній стежині вгору. Від недалекої хати загупав, як молот об ковадло, пес, і дівчина боязко притулилася до хлопця. Він поклав їй руку на плечі.

— Забрались ми в такі нетрі! =— поскаржилася вона.

Повернувся так, що його обличчя залив місяць. Швидкий та вивідний погляд блиснув від дівчини, але погасила його.

— Мав би радіти, — сказала. — Все-таки вступив...

Він усміхнувся. Дивне було його облите місяцем сумне, але й усміхнене лице. Вітерець прийшов до них із річки і сколошкав хлопцеві чуба, звіяв дівчині зачіску і плеснув раптом подолом її ясної сукні.

— Я вже радів, — сказав повільно хлопець. — Це щось таке, що не розкажеш... Коли побачив себе в списках...

— Це лотерея, — сказала дівчина. — Я в ній програла...

— Та ні! Слухай! — він схопив її за руки. — На той рік... та слухай... це зовсім не важко... Поїдеш туди знову... Я дуже того хочу... знаєш, ну, їй-богу — це тільки здається, що важко...

Стояв червоний-червоний, і той місяць у небі став червоний також, і не міг ні хлопець, ні місяць той сховати цього не зовсім збагненного зніяковіння.

— Але мене не тягне до тої спеціальності, — засміялася дівчина, і хлопець відчув, що сивий блиск трави під кручею похолов. Повіяв звідти зимний подув, забриніло в повітрі щось тонке й невловиме, наче хто просунув у темінь голку і прошив її раз і другий морозяними нитками.

Хлопець зів’яв. Руки впустилися вздовж тіла і провисли, як обламане гілля. Був сам наче дерево, з якого передчасно позносили плоди й листя хлопчаки-шибайголови. Цвіркун, який побачив те з трави, озвався раптом голосним дзвоном — був то, можливо, поет між цвіркунів і, можливо, складав пісню про зів’яле дерево і листя, обнесене розбишаками.

Хлопець не міг розказати того, що відчував, в цю мить душа його стала подібна до дупластої верби: навколо вітер свистить, і рипить вона, скаржиться. Перед ним світилося обличчя, яке він не впізнавав, — не з цього світу була зараз його дівчина. Хтось підмінив йому її — чи не тоді то сталося, як пострибала вона через греблю?

Узяв її за руку і прикликав те, що бажав: його кров поступово починала ставати її кров’ю. Серця їхні забилися в одному ритмі і влад. Не могли впоратись із цією силою: дихали одним повітрям і однаково.

Наче на порожньому острові стояли: вогні, що їх видно віддалік, — із корабля, котрий завіз їх сюди. Два робінзони з одним серцем завмерли на горбі, де триста років тому вивищувалася могутня фортеця. Сиво грала довкола трава, шелестіло самотнє дерево, коло якого вони прихистилися, а просто в обличчя дивився їм великий яскравий місяць.

Хлопець хотів сказати, що нічого, власне, в їхньому житті не змінилося: писатимуть листи, а відстань між їхніми містами — хіба то відстань? Він часто приїздитиме: восени, взимку, весною, а влітку весь час буде тут. Але вуста його були наче смолою заліплені, і він сам поступово смолянів. Не було в голові жодної розумної думки і жодного заспокійливого слова. Текла поміж них ріка: один став по один, а другий по другий бік. Шумів бурливий потік, і в ньому пливли змиті дошки мосту, до якого обоє одночасно йшли...

На крутосхил тяглася стежка, і вони, не змовляючись, почали дряпатись угору. Хапалися за полинові кущі, він попереду, а вона позаду. Вряди-годи подавав руку, і вона світила до нього усмішкою.

— Не покотимось?— спитала дівчина, коли він підтягав її вгору.

— Не покотимося! — казав упевнено і знову хапався за полиновий кущ.

Лізли й лізли, закусували вуста, внизу плескотіла річка, довкола співали-надривалися цвіркуни. Бралися за руки, і його кров мішалася з її кров’ю — їм важко ставало розщіплювати ті руки, і вони полізли, вже не розриваючи їх. Холодною квіткою цвів над їхніми головами місяць і обливав їх химерним тремом. Збирались у небі хмари, сходилися й зливалися, громадились і шикувалися. Зорі між тих хмар ставали кудлаті й роздуті і купалися, наче дівчата, сиплючи додолу іскристий водяний пил.

Земля хиталася під ногами у хлопця з дівчиною, сухо постукували, котячись донизу, камінці, довкола тепло й гірко пах полин, і вони вже теж ним пропахли. Коли ж спинилися на плоскому скельному виступі, змушені були щільно притиснутися одне до одного — надто малий він був.

Стояли й дивилися. Внизу синьо палахкотіла річка з темними кружалами каміння і з пунктирами гребель. По тій, їхній, переходила до цих скель ще одна пара — стрибала з каменя на камінь дівчина в світлій сукенці, а за нею важко крокував, спустивши голову, темний і смутний юнак.

Ми їхали в таксі, веселий шофер мугикав пісеньку, Катя відкинулася на спинку сидіння, Володька читав уголос Сарояна, ми сміялися до сліз, шофер також сміявся.