Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

class="p1">Я віддав йому аркушики, він сів поряд зі мною, і ми разом розібрали задачу від початку й до кінця і з насолодою просмакували два найтонших перетворення, одне з яких підказав мені він, а друге знайшов я сам.

— У нас із вами непогані голови, Алехандро, — сказав нарешті Хунта. — В нас є артистичність мислення. Як ви вважаєте?

— По-моєму, ми молодці, — сказав я щиро.

— Я теж так думаю, — сказав він. — Це ми опублікуємо. Це нікому не соромно опублікувати. Це не калоші-автостопи і не брюки-невидимки.

Настрій у нас усіх став пречудовий, ми почали розбирати нову задачу Хунти, і дуже скоро він сказав, що й раніше інколи вважав себе побрекіто, а в тому, що я у математиці невіглас, переконався при першій же зустрічі. Я з ним палко погодився і висловив припущення, що йому, мабуть, час уже на пенсію, а мене треба втришия гнати з інституту валити ліс, бо ні на що інше я не придатний. Він заперечив мені. Він сказав, що ні про яку пенсію не може бути й мови, що його слід пустити на добрива, а мене на кілометр не підпускати до лісорозробок, де певний інтелектуальний рівень усе-таки необхідний, а призначити мене треба учнем молодшого черпальника в асенізаційному обозі при холерних бараках. Ми сиділи, підперши голови, і займалися самознищенням, коли до залу заглянув Федір Симеонович. Наскільки я зрозумів, йому кортіло дізнатися мою думку про складену ним програму.

— Програма! — жовчно усміхнувшись, промовив Хунта. — Я не бачив твоєї програми, Теодоре, але я впевнений, що вона геніальна порівняно з цим… — Він з огидою подав двома пальцями Федору Симеоновичу аркушик зі своєю задачею. — Помилуйся, ось зразок убогості та ницості.

— Г-голубчики, — сказав Федор Симеонович збентежено, розібравшись у почерках. — Це ж п-проблема Бен Б-бецалеля. К-каліостро ж довів, що вона н-не має р-розв’язку.

— Ми самі знаємо, що вона не має розв’язку, — сказав Хунта, відразу ж наїжачившись. — Ми хочемо знати, як її розв’язувати.

— Як-кось ти дивно міркуєш, К-кристо… Як же шукати розв’язок, к-коли його немає? Б-безглуздя якесь…

— Даруй, Теодоре, але це ти дуже дивно міркуєш. Безглуздя — шукати розв’язок, якщо він і так є. Йдеться про те, що робити із задачею, яка розв’язку не має. Це глибоко принципове питання, яке, як я бачу, тобі, прикладникові, на жаль, не доступне. По-моєму, я даремно почав із тобою розмову на цю тему.

Тон Крістобаля Хозевича був надзвичайно образливий, і Федір Симеонович розсердився.

— Ось щ-що, г-голубчику, — сказав він. — Я н-не можу дискутувати з т-тобою таким тоном п-при юнакові. Т-ти мене дивуєш. Це н-неп-педагогічно. Якщо тобі завгодно п-продовжувати, прошу вийти зі мною у к-коридор.

— Прошу, — відповідав Хунта, розпрямляючись, як пружина, і рвучко хапаючи біля стегна неіснуючий ефес.

Вони церемонно вийшли, гордо задерши голови і не дивлячись один на одного. Дівчата захихотіли. Я теж не дуже злякався. Я сів, обхопивши руками голову, над залишеним аркушиком, і якийсь час краєм вуха слухав, як у коридорі могутньо рокоче бас Федора Симеоновича, через який прорізуються сухі гнівні вигуки Крістобаля Хозевича. Потім Федір Симеонович ревнув: «Прошу пройти до мого кабінету!» — «Прошу!» — проскреготів Хунта. Вони були вже на «ви». І голоси віддалилися. «Дуель! Дуель!» — защебетали дівчата. Про Хунту ходила хвацька слава бретера і задираки. Подейкували, що він приводить супротивника до своєї лабораторії, пропонує на вибір рапіри, шпаги чи алебарди, а потім починає а-ляЖан Маре стрибати по столах і перекидати шафи. Але за Федора Симеоновича можна було не хвилюватися. Було зрозуміло, що в кабінеті вони упродовж півгодини похмуро мовчатимуть через стіл, потім Федір Симеонович тяжко зітхне, відкриє погрібець і наповнить дві чарки еліксиром Блаженства. Хунта поворушить ніздрями, закрутить вус і вип’є. Федір Симеонович відразу наповнить чарки знову і гукне в лабораторію: «Свіжих огірочків!»

У цей час зателефонував Роман і дивним голосом сказав, щоб я негайно піднявся до нього. Я побіг нагору.

У лабораторії були Роман, Вітько і Едик. Крім того, в лабораторії був зелений папуга. Живий. Він сидів, як і вчора, на коромислі терезів, розглядав усіх по черзі то одним, то другим оком, длубався дзьобом у пір’ї і почувався, вочевидь, пречудово. Вчені, на відміну від нього, виглядали кепсько. Роман, понурившись, стояв над папугою і час від часу гірко зітхав. Блідий Едик обережно масажував собі скроні з болісним виразом обличчя, немов його мучила мігрень. А Вітько, верхи на стільці, розгойдувався, як хлопчик, що грається в коника, і нерозбірливо бурмотів, гарячково вилупивши очі.

— Той самий? — запитав я упівголоса.

— Той самий, — сказав Роман.

— Фотон? — Я теж почувся кепсько.

— Фотон.

— І номер співпадає?

Роман не відповів. Едик сказав хворобливим голосом:

— Якби ми знали, скільки в папуг пір’їн у хвості, ми могли б їх перелічити і врахувати те перо, яке було загублено позавчора.

— Хочете, я за Бремом збігаю? — запропонував я.

— Де покійник? — запитав Роман. — От із чого треба починати! Слухайте, детективи, де труп?

— Тр-руп! — рявкнув папуга. — Цер-ремонія! Тр-руп за бор-рт! Р-рубідій!

— Чортзна-що він говорить, — сказав Роман спересердя.

— Труп за борт — це типово піратський вислів, — пояснив Едик.

— А рубідій?

— Р-рубідій! Резер-рв! Невичер-рпний! — сказав папуга.

— Резерви рубідію невичерпні, — переклав Едик. — Цікаво, де?

Я нахилився і почав розглядати кільце.

— А може, це все-таки не той?

— А де той? — запитав Роман.

— Ну, це інше питання, — сказав я. — Всетаки це простіше пояснити.

— Поясни, — запропонував Роман.

— Зачекай, — сказав я. — Давай спершу вирішимо: той чи не той?

— По-моєму, той, — сказав Едик.

— А по-моєму, не той, — заперечив я. — Ось тут на кільці подряпина, де трійка…

— Тр-рійка! — промовив папуга. — Тр-рійка! Кр-рутіше пр-раворуч! Смер-рч! Смер-рч!

Вітько раптом стрепенувся.

— Є ідея, — вигукнув він.

— Яка?

— Асоціативний допит.

— Як це?

— Стривайте. Сядьте всі, мовчіть і не заважайте. Романе, ти маєш магнітофон?

— Є диктофон.

— Давай сюди. Тільки всі мовчіть. Я його зараз розколю, пройдисвіта. Він у мене все скаже.

Вітько підтягнув стілець, сів із диктофоном у руці навпроти папуги, начубився, подивився на папугу одним оком і гаркнув:

— Р-рубідій!

Папуга здригнувся і мало не звалився з терезів. Помахавши крилами, щоб відновити рівновагу, він озвався:

— P-резерв! Кр-ратер Р-річі!

Ми перезирнулись.

— Р-резерв! — гаркнув Вітько.

— Невичер-рпні! Гор-ри! Гор-ри! Р-річі пр-равий! Р-річі пр-равий! P-роботи! Р-роботи!

— Роботи!

— Кр-рах! Гор-рять! Атмосфер-ра гор-рить! Забр-рати р-руки! Др-рамба, р-руки!

— Драмба!

— Р-рубідій! Р-резерв!

— Рубідій!

— Р-резерв! Кр-ратер Р-річі!

— Замикання, — сказав Роман. — Коло.

— Стривай, стривай, — бурмотів Вітько, — Зараз…

— Спробуй що-небудь із іншої галузі, — порадив Едик.

— Янус! — сказав Вітько.

Папуга відкрив дзьоба і чхнув.

— Я-нус, — повторив Вітько