Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

— Хвилинку. — Я завмираю, прислухаючись до життя квартири. Тихо. Надто тихо.

— Світлано! — гукаю я.

Відповіді немає.

— Вона вийшла.

— Перекажіть їй, щоб вона зателефонувала до Жанни.

Я підходжу до вікна. Бульвар Лесі Українки загромаджений транспортом. Чудовий склопакет рятує мене від саундтрека цього нікчемного гамірного міського життя. Я хочу тиші, і от вона — тут. На тринадцятому поверсі. У самісінькому центрі міста, в Царському Селі.

84

Київ. Грудень 2015 року.

— Він з глузду з’їхав! — не витримую я.

Генерал Філін, який сидить навпроти мене, киває на знак згоди.

— Як можна нагороджувати ув’язнених цінними призами?! Що вони робитимуть із цими призами? Чи ми будемо зобов’язані зберігати їх до закінчення терміну? А головний приз? Та нас обов’язково засміють!

— Головний приз відразу відкидаємо, — кажу я. — Неможливо пов’язувати амністію зі знанням української мови! Гаразд! Може, дипломи?

— Аби ж то! Він не хоче просто дипломи! Дві сторінки опису цінних призів та подарунків. До того ж деякі пропозиції інакше як втручанням у тюремні правила й не назвеш. Чого тільки коштує пропозиція переводити тих, хто навчається, в україномовні камери!

— Та це, в принципі, можна, — махнув я рукою. — Слухай, ти ще раз передивись його пропозиції. Те, що не лізе ні в тин ні в ворота, відкинь, а те, з чим можна миритися, залиши. Зустрінемося потім утрьох і все вирішимо.

Генерал Філін похитує головою і я не зовсім розумію з виразу його обличчя, що він тим хоче сказати. Але йому час іти. У мене ще сила-силенна справ. Та найважливіша — запізніла доповідь Свєтлова про «ватіканське» диво на Україні.

Я дивлюся на годинник. Свєтлов, мабуть, уже під’їжджає сюди, на Банкову. I поки він під’їжджає, я мушу випити якийсь заспокійливий відвар з трав, прописаний мені лікарем під час останнього медогляду. Йому не сподобалось, як стукає моє серце. «Ви забагато працюєте. Ваше серце дуже швидко скорочується». По-перше, це не моє серце. А по-друге, не так я вже й багато працюю! За країну я справді сильно вболіваю. А працюю я стільки, скільки можу і скільки для мене запланує Коля Львович. I мені здається, що він мене береже. Занадто береже, перебираючи на себе значну кількість моїх зустрічей і функцій.

Свєтлов з’являється у кабінеті рівно о четвертій. Очі бігають. Худорляві щоки настільки виголені, що здається, він кілька днів не їв. Коротко кажучи, виголені вони до особливої блакиті. У руках — шкіряна папка.

— Справа серйозна, — застерігає він, зосереджено дивлячись на мою склянку з гарячим відваром трав.

— Коньячку?

Він киває.

Та й самому після гіркого відвару кортить чогось приємнішого на смак.

— Я знайшов це диво, — Свєтлов виймає зі шкіряної папки складений папір. Розгортає. Виявилося, що це мапа. — Ось тут, — він показує пальцем правої руки на червоне коло, розташоване навколо ледь помітного населеного пункту, — Західна Україна. Тернопільська область. Теребовлянський район. Літньої ночі з неба спустились янголи, освітили небесним сяйвом давно неораний город баби Орисі Степанидівни Луків, у якої діти й чоловік загинули після війни, коли воювали з НКВС. У неї самої давно вже оніміли обидві руки. Годує її молодша сестра, яка живе по сусідству. Так от ці янголи виорали й засадили її город невідомим сортом картоплі. Картопля вагою й розміром перегнала всі місцеві сорти. Таке ось диво. В мене одна лежить у машині.

— Що лежить?

— Одна картоплина. Бажаєте подивитися?

— Картопляне диво?! — зітхаю я. — Гаразд, подивимось!

Він телефонує з мобільного своєму водієві. Через кілька хвилин я тримаю в руках круглу бульбу, завбільшки з футбольний м’яч. У голові думки позасихали.

— Я вже віддав інші дві картоплини на аналіз. Вона їх зараз сама продає по п’ятдесят гривень за штуку!.. До речі, баба Орися вже перейшла в римське католицтво, і сусіди за нею так само. Ватикан вже прислав робітників, які звели фундамент для майбутнього костьолу.

— Давай копай цю картоплю далі! Адже таких чудес не буває!

— Докопаюся! — обіцяє Свєтлов, а його маленькі очі блищать. — До речі, забув вас повідомити, що Казимир захворів.

— На що?

— Діагноз лікарям встановити важко, але симптоми тривожні. Більш як дві години не може тримати очі розплющеними. Починають опухати, і це супроводжується сильним головним болем.

Я замислено киваю. Клацаю вимикачем настільної лампи. Її світло падає на стіл правильним конусом. Не тремтить, не миготить.

— Гадаєш, видужає? — запитую.

— Важко сказати, я ж не лікар. Збирається летіти у Швейцарію, в дорогу клініку.

— Мені Швейцарія не допомогла, — сумно зітхаю я, пригадуючи Лейкербад і Цюріх одинадцятирічної давнини.

— Може, йому теж не допоможе, — так само сумно повторює за мною генерал Свєтлов.

Свєтлов підводиться з крісла. Простягає руку до м’яча-картоплини, що лежить на розгорнутій мат.

— Залиши, — прошу я його. — Картоплину залиши, а мапу забирай!

Він не ставить зайвих запитань. Охайно згортає карту, щоб земля, обсипана з картоплини, не потрапила на стіл.

Коли він іде, я віддаю картоплину помічникові. Наказую відвезти її на Десятинну, щоб кухар сьогодні насмажив цієї католицької картоплі для нас із Майєю. Побачимо, що буває з тими, хто наїсться «дива»!

85

Київ. 9 травня 1985 року.

Після нічної громовиці у небі світить яскраве сонце. Дуже вчасно подзвонив отець Василій. Покликав із собою до Давида Ісааковича.

«Ну й слава Богу, — подумав я. — Якраз останнє травневе свято. За чаркою горілки можна буде виконати те, про що я обіцяв кілька днів тому Мириній мамі, Ларисі Вадимівні».

І от фунікулер сповзає Володимирською гіркою. Отець Василій одягнутий у «штатське», лише його густа та довга борода натякають на те, що він — особа духовна. Я теж сьогодні легко вдягнений — навіть вітрівку залишив удома. Народ поруч веселий, напідпитку. А щойно полудень.

Пішохідний міст здригається під ногами. Зараз на мосту людяно. Всі йдуть на острів, ідуть з пакетами, в яких дзенькають пляшки й шурхотять пакунки з салом і ковбасою. Розморожений острів знову вабить любителів пікніків. І ми з отцем Василієм нічим від них не відрізняємось.

Мені незвично бачити на березі Дніпра, поблизу того самого місця, де я мало не загинув, де після цього ми разом зі старим і батюшкою, та й з іншими,