Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

більш нечастими гостями, моржували, відразу кілька веселих компаній. Один товстун, уже, мабуть добре зігрівшись зсередини, стоїть по пояс у воді й ляскає себе мокрими долонями по животу.

Я озираюсь на отця Василія. Він розуміє мій погляд.

— Людей треба любити, — басить він неголосно. — Хоч це й сволота. Але любити треба, бо інакше вони стануть ще гіршою сволотою.

У Давида Ісааковича пречудовий настрій. У кутку землянки стоїть ціла батарея пляшок з-під горілки та пива.

— Назбиралося за першотравневі свята! — хвалиться він. — Тут десь карбованців на дванадцять! Головне — на інший берег перенести!

Ми міркуємо: де накривати «стіл»? У землянці чи на березі. Вирішуємо — між землянкою та берегом, точніше — побіля землянки.

Розстеляємо старе покривало. Виймаємо з обох кульків принесений нами харч і пляшку горілки. Старий заметушився, розставляє сякі-такі тарілки й склянки. Ріжемо «арнаутку» й ковбасу товстими шматками.

Десь неподалік награє магнітофон.

В отця Василія у руках раптом з’являється літрова фляга в брезентовому чохлі. Він скручує кришку і наливає у склянки щось коричневе і дуже підозріле.

На обличчі старого з’являється питальна розгубленість.

— Ти це що? — скислим голосом запитує він.

— Усе в нормі, — заспокоює отець Василій. Потім дістає з кишені три маленькі мельхіорові чарки і розставляє їх поруч із наповненими склянками.

— Ми ж п’ємо, щоб говорити, а не щоб напиватись! — Тепер він тримає в руках пляшку горілки. — Портвейн зі склянок — добре, а от горілка потребує значно повільнішого темпу.

— А це ти чого налив? — обережно цікавиться старий, киваючи на свою склянку.

— Що-що, споконвіку народний напій. Квас! Будемо ним запивати!

Слово «квас» діє на старого заспокійливо. На мене теж. Я відразу ж беру свою склянку і роблю величезний ковток. Узимку чомусь квас не продають, та й зараз я ніби не зустрічав на вулицях бочок із квасом.

— Ну що? — Давид Ісаакович бере ініціативу в свої руки. — За Перемогу!

Цокаємось. П’ємо. Закусуємо.

— Перемога, друзі, серйозна річ, — жуючи ковбасу, трішки незрозуміло промовляє отець Василій.

— Ще б пак! — вигукує старий. — Скільки крові пролито!

— Та я не про цю перемогу. — Батюшка махає рукою. — Я маю на увазі перемогу, яка в душі виникає і залишається, коли людина живе у злагоді з Богом.

— Хоч би сьогодні дав Богові відпочити! — Давид Ісаакович засмучено хитає головою. — Ми ж святкуємо, а не молимось!

— А яка різниця? Молитва — теж свято. Ну добре... — Тепер батюшка трусить головою, а коли він трусить, його густа чуприна підіймається, а борода ходить ходором у всі боки. Я відразу згадую нові автобуси, які недавно з’явились у Києві. В них посередині щось схоже на гармошку, а коли вони повертають на перехресті, то автобус «переламується», а потім вирівнюється. Так ось там написано: «Обережно, занос два метри!».

— Гаразд, — повторює отець Василій. — Хоч ти, Давиде, й не правий. Адже Бог тебе любить! Скільки разів до тебе сюди приходила міліція? Скільки разів обіцяли знести к бісу твою землянку? А не знесли. Чому? Тому, що з тобою Бог!

— Добре, — погоджується старий. — Бог зі мною! I це правильно!

Тепер уже старий наповнює чарочки, а батюшка підливає квас у склянки.

— Давиде Ісааковичу, — починаю нарешті я. — У мене до вас прохання від вашої жінки і Мири.

— Чого їм там ще треба? — дивується старий.

— Їх знову не хочуть випускати...

— Ну, а я тут при чому? Я написав розписку, що не тримаю їх тут.

— Річ у тому, що ви не розлучилися офіційно, а ВВІР нерозлучених не випускає.

— Бог проти розлучення, — вставляє свої п’ять копійок отець Василій.

Розмова от-от перейде у божественні матерії, тож я намагаюсь затримати її у реальності.

— Та ви б справді розлучились. Усього діла — сходити в РАГС.

— Туди? — обурено вигукує Давид Ісаакович і показує рукою на протилежний берег Дніпра.

— А що ж тут такого? — дивуюся я.

— Я туди вже п’ять років не ходив!

— Так пляшки ж здавати збираєтесь!

— Я хотів тебе попросити здати їх, — не здається він.

— Але ви їх зрозумійте, вони ж продали всі меблі, сидять на валізах. Їм важко.

— Сьогодні — дев’яте травня! — нагадує старий. — Сьогодні ми не будемо вести непотрібні розмови! І крапка на цьому! П’ємо за Перемогу! І за цю, над Німеччиною, і взагалі за всі перемоги. — Він повертається обличчям до батюшки: — Щоб усі переможці були щасливими!

Ми сидимо. Сонечко пробивається крізь гілля дерев і лоскоче своїми променями мої щоки. Розмова вже давно відійшла від Дня Перемоги, і отець Василій із Давидом Ісааковичем уже хвилин із п’ять сперечаються: хто жив у переході над входом у Пасаж. Давид Ісаакович запевняє, що там жив відомий кравець. Батюшка не здається: він на сто відсотків упевнений, що там досі мешкає коханка Корнійчука.

— Це того, який казки писав? — цікавлюся я.

— Та ні, це Корній Чуковський писав казки, а Корнійчук — п’єси.

Моя зацікавленість цим Корнійчуком відразу згасає. До театру мені байдуже.

Горілки в пляшці вже немає. Й так дивно, що ми досить довго її пили. Вже п’ята година. От що означає — пити малими дозами.

Я знову обережно починаю мову про розлучення, але зараз старий особливо не пручається. Він слухає і розуміючи киває. Потім раптом важко зітхає та каже: «Ну коли однаково пляшки здавати...»

На радощах я обіцяю, що сам занесу його пляшки на той берег і здам.

На обличчі Давида Ісааковича вдячність, але натомість раптом з’являється занепокоєння.

— Що з вами? — перелякано запитую я.

— Таж РАГС — місце, де завжди людно! — вигукує він. — А в мене немає ніякого одягу, щоб туди йти! Це ж потрібен костюм, сорочка з краваткою, туфлі...

Батюшка з ним погоджується:

— Так, дехто в РАГС ліпше одягається, ніж до церкви!

«Ну от, — думаю я. — Ще одна перешкода...»

А на душі однаково якесь упокорення. Бо ж іти розлучатись він погодився! А це головне!

— А нехай вам Лариса Вадимівна одяг для РАГСу придбає, — раджу я. — Це ж їй розлучення потрібне, а не вам. Ви ж без цього розлучення спокійнісінько живете вже п’ять