Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

вашого народження, смерті й усього іншого між ними; кого ви любитимете, з ким одружитеся, ваша кар’єра, абсолютно все — навіть минуле життя.

— Пффф… король дороги, — злетіло з вуст Саманти.

— Усе ваше життя й минуле життя — на підставці для кухля пива. Дуже достовірно, — пробурмотів месьє Одинак.

За свою кар’єру книгаря Жан Одинак не раз виганяв колекціонерів, котрі пропонували будь-які гроші за ці так звані «Хроніки Акаші».

— Справді? — запитав Макс. — Гей, хлопці, а, може, я був Бальзаком.

— А може, ви також були крихітним каннелоні з начинкою.

— Крім того, там можна знайти все про свою смерть. Не конкретний день, але місяць і рік — точно. І там навіть описано деталі вашої смерті, — додав Кунео.

— Ні, гадаю, що обійдусь, — із сумнівом промовив Макс. — Який сенс знати дату власної смерті? Решту життя провести, божеволіючи від страху. Ні, дякую. Навпаки, я хотів би отримати хоч натяк, що вічність на моєму боці.

Месьє Одинак прокашлявся.

— Повернімося до Кюізері: більшість із 1 641 мешканця так чи так пов’язана з друкованим словом. А решта дбає про гостей. Кажуть, що братства та жіночі організації книготорговців створили потужну павутину міжнародних контактів, яка опирається на мережу паралельної передачі інформації. Вони навіть не користуються Інтернетом — книжкові старійшини охороняють свої знання так старанно, що вони поступово втрачаються з їхньою смертю.

— Ммм, — зітхнула Саманта.

— Щоб цього не сталося, кожен із них вибирає собі щонайменше одного наступника, якому на вухо передає всі свої величезні знання про книги. Вони знають містичні історії про написання знаменитих творів, секретні видання, оригінальні рукописи, Жіночу Біблію…

— Круто, — сказав Макс.

— …і про книги, які розповідають зовсім інше між рядками, — вів далі месьє Одинак притишеним змовницьким голосом. — Кажуть, у Кюізері є жінка, котра знає справжнє завершення багатьох відомих творів, бо збирає всі їх чернетки — і кінцеві й проміжні. Вона знає оригінальне завершення «Ромео і Джульетти», де обоє врятувалися, одружились і народили дітей.

— Тьху! — Макс був шокований, — Ромео і Джульєтта вижили і мали дітей? Та це ж зводить нанівець усю драму!

— А мені подобається, — сказав Кунео. — Завжди було шкода маленьку Джулію.

— А хто-небудь із них знає, хто такий Санарі? — поцікавився Макс.

Жан Одинак, звичайно ж, на це сподівався. Він написав листівку з Дігуена президентові книжкової гільдії Кюізері Семі Ле Трекуесеру, попереджаючи про свій приїзд.

О другій годині ночі, зовсім знесилені, вони заснули, заколисані хвилями, які стали спокійніші, бо буря вже вщухала.

Коли вони прокинулися, новий день виблискував невинним, свіжопромитим сонячним сяйвом, ніби минулої ночі й не було. Шторм пішов собі — разом із Самантою.

Кунео приголомшено дивився вниз на свою порожню руку, потім помахав нею перед іншими двома супутниками.

— Це що, знову все повторюється? І чому я находжу жінок тільки на воді? — поскаржився він. — Я ледве оговтався від останньої.

— Авжеж. Не минуло й п’ятнадцяти років, — усміхнувся Макс.

— От жінки, — пробурчав Кунео. — Могла б хоч номер на дзеркалі написати губною помадою!

— Принесу трохи круасанів, — оголосив Макс.

— Я з вами, друже, пошукаю ту сплячу співачку, — сказав Кунео.

— Що? Ви не знаєте міста. Я піду, — втрутився месьє Одинак.

Зрештою вирушили всі втрьох.

Коли вони відійшли від маленької пристані й, минувши кемпінг, через міські ворота попрямували до пекарні, назустріч їм трапився орк із оберемком багетів. Його супроводжував ельф з приклеєними до айфону очима.

Месьє Одинак зіткнувся з групою Гаррі Поттерів, які верещали не своїм голосом, сперечаючись із загоном членів Нічної Варти перед книгарнею La De'couverte із блакитним фасадом. Дві дами в костюмах вампірів їхали їм назустріч на гірських велосипедах, пасучи Макса голодними очима. Двоє фанатів Дугласа Адамса якраз виходили з церкви в халатах і з рушниками, перекинутими через плече.

— Маскарад! — вигукнув Макс.

— Що? — спитав Кунео, дивлячись услід орку.

— Фантазійний маскарад. Містечко напхане людьми в костюмах улюблених авторів чи героїв. Здорово!

— Як «Мобі Дік», або «Білий кит»? — запитав Кунео.

Месьє Одинак і Кунео не зводили очей з істот, що наче повистрибували із Середзем’я або Вінтерфелла. Наочний доказ сили книг.

Кунео було цікаво, яким саме книгам відповідають ті чи ті постаті, і Макс, сяючи від захвату, розповідав йому всі подробиці й таємниці. Та навіть він мусив здатися, коли їм зустрілась жінка в червоному шкіряному пальті й білих чоботях із закотами, схожими на відра.

Месьє Одинак пояснив:

— Панове, ця жінка не в маскарадному костюмі. Вона — медіум, постійно розмовляє з Колетт і Жорж Санд. Як вона це робить — не розказує. Заявила, що зустріла їх у своїх снах — подорожах у часі.

У Кюізері була кімната, в якій містилося все хоч трохи пов’язане з літературою. Там приймав лікар, який спеціалізувався на літературній шизофренії. Він консультував людей, чиє альтер его було реінкарнацією Достоєвського чи німецького містика Гільдегарда фон Бінгена. Траплялися в нього й пацієнти, котрі заплутались у своїх численних псевдонімах.

Месьє Одинак прямував до оселі Семі Ле Трекуесера, голови асоціації книжкової гільдії та прихильників Кюізері. Слово Ле Трекуесера здатне відкрити багато дверей. Тож він міг розпитати книгарів про Санарі. Ле Трекуесер мешкав над старою друкарнею.

— Цей книжковий бос дасть нам пароль чи ще щось? — спитав Макс. Він заледве міг відірватися від розкладок із книгами, виставлених перед кожним магазином.

— Швидше «ще щось».

Кунео зупинявся перед бістро, щоб почитати меню, і стисло занотовував деталі до своєї книги рецептів. Вони перебували в регіоні Брес, який вихвалявся, що був колискою сучасної французької кухні.

Чоловіки назвали свої імена в друкарні і, трохи почекавши в офісі голови, були винагороджені справжнім сюрпризом: Семі Ле Трекуесер виявився не чоловіком, а жінкою.

31

За столом, що, здавалося, був зроблений із корчуватого пенька, обличчям до них сиділа жінка, котру Сальво виловив із річки Сей минулого вечора.

Семі була Самантою. На ній красувалося біле льняне плаття. На ногах — лапи хоббіта, величезні й страшенно волохаті.

— Отже, — запитала Семі, схрестивши стрункі ноги і чарівно погойдуючи однією лапою хоббіта. — Чим можу допомогти?

— Гм, так. Я шукаю автора особливої книги. Його ім’я — це псевдонім, загадка, і…

— Вам уже краще? — перебив Кунео.

— Так, чудово, — Семі обдарувала Сальво усмішкою. — І дякую вам, Сальво, за пропозицію поцілувати вас, перш ніж постарію. Тепер я більше про це не турбуюся.

— А можна купити такі шикарні лапи в Кюізері? — поцікавився Макс.

— І все ж, повертаючись до книги «Вогні Півдня»…

— Так, в «Едемі». Це такий центр відпочинку, а також інформації, туризму