Марек Краєвський - Голова Мінотавра

не чув, щоб поважні шлюбні бюро були посередниками на ринку сексуальних послуг. Про те, що ними були бабки, котрі виганяли плід, він чував частенько, і навіть декілька разів зіштовхувався із цим. Їм удавалося легко переконати заплаканих, переважно вбогих дівчат, що одна ніч із заможним паном — то нічого ганебного.

— Ну, то де вона збула плід? — Мокк помітив, що Борецький не зрозумів запитання, тому повторив його. — Де вона позбулася дитини? У кого?

— А я звідки знаю? Це було ще до мене!

Мокк зняв пальто й капелюха. Махнув рукою Вибранцеві, який стояв біля велосипедів, аби той зайшов до помешкання. Розіклав руки на знак того, що йому нічого не вдалося довідатись. Глянув на Борецького спокійним і холодним поглядом. Не посміхався.

— Скажи мені, як звуть бабу, котра робить у цьому місті, у цьому районі аборти. Я не кину її до цюпи. Мені лише треба з нею порозмовляти.

— Я не знаю! Не знаю прізвищ жодних бабів, котрі допомагають позбутися дитини!

— У нас багато часу. У нас дуже багато часу.

Львів, неділя 21 лютого 1937 року

за чверть дванадцята дня

У «Віденській» на вулиці Гетьманській у неділю перед полуднем зазвичай було дуже людно. Зараз кав’ярню заповнювали заможні жиди, котрі, на відміну від своїх християнських співгромадян, не поспішали до костелу чи церкви, де відбувалася урочиста служба Божа. Завсідники кав’ярні насолоджувалися о цій порі шоколадом, тістечками й фруктами, які споживали в родинному колі. Загалом, усі вони належали до ліберальної інтелігенції. Побожних жидів тут було небагато, бо вони всіляко уникали контактів зі своїми вільнодумними побратимами. Не з’являлися тут і комерсанти, які недільні ранки проводили в «Ґранд-кафе» на вулиці Легіонів. Зате лікарів та адвокатів було у «Віденській» чимало.

Едвард Попельський не розшукував жодного із представників цих професій. Єдиний фах, котрий цікавив його впродовж трьох останніх тижнів, був фах математика. Він просиджував у цій кав’ярні тільки для того, аби побачити фізіономію адвоката Айзіґа Нуссбаума, що про нього один з інформаторів сказав: «пика чисто як у мавпи». Прізвище цього адвоката було останнім у списку, складеному аспірантом Кацнельсоном, і відрізнялося від решти тим, що його не було підкреслено. Список з’явився в результаті копіткої двотижневої співпраці Кацнельсона й Цигана. То був перелік людей обдарованих математично, які обрали інший фах. Для того, щоб отримати таку інформацію, Кацнельсон обійшов усі жидівські, а Циган — християнські й муніципальні школи. Спілкувалися не лише з директорами та вчителями математики й фізики. Вони розпитували бібліотекарів про колишніх учнів, які особливо цікавилися шарадами й логічними головоломками. У свою чергу, Ґрабський теж виконав титанічну роботу, здобуваючи відомості про різних приватних учителів, які давали уроки, а також гувернерів у заможних родинах. Цього разу всі поліцейські запитували про вигляд і вагу. Так з’явився чималенький список із п’ятдесяти двох прізвищ, які вони поділили порівну між собою, як у бриджевій роздачі. Тринадцятим прізвищем у списку Попельського саме й був адвокат Айзіґ Нуссбаум, якого він досі не бачив, бо до суботи той був у відрядженні в Тернополі. Інформатор Попельського, що порівняв Нуссбаума з мавпою, запевняв його, що хай там що, але адвокат неодмінно прийде до «Віденської» в неділю ополудні. Так і сталося. Щойно годинник вибив дванадцяту, до зали увійшов худий невисокий чоловік, а його неймовірна потворність виразно контрастувала із південною вродою його супутниці. Офіціант підморгнув Попельському, мовляв, ось прийшов адвокат, про якого ви щойно розпитували. За це комісар розщедрився для нього на цілих двадцять грошів. Поліцейський уже було підвівся, щоб підійти до Нуссбаума, але відразу ж відмовився від цієї думки. Важко зітхнув, побачивши, що замість лівої руки той мав протез, на жому була дорога замшева рукавичка.

Попельський подумки вилаявся. Він мав сказати своїм людям, щоб, укладаючи список, розпитували не лише про вагу, але й про все, що могло б вказати на те, що підозрюваний — не акробат, котрий стрибає по бреславських дахах. Він роздратовано глянув у вікно й несподівано заспокоївся. Умить забув про своє розслідування.

— Боже, яка ж вона гарна! — прошепотів.

Його дочка, яка повільно проходжувалася поряд і замріяно когось видивлялася, справді була неймовірно гарна. Ураз Попельський пригадав собі, що під годинником біля «Віденської» зустрічаються закохані. Він заховався за фіранкою й почав чекати, доки до неї хтось підійде. Через якийсь час Рита попрямувала в бік Великого театру, а Попельський вибіг із кав’ярні й поспішив за нею. Мусив довідатися про мету цієї прогулянки, хоча в душі був переконаний, що й так не почує від неї правди.

Справжня причина її прогулянки була відома авторові спокусницьких листів, котрий стояв під пам’ятником Собеському й дуже уважно дивився на батька й доньку крізь лорнет.

Львів, п’ятниця 26 лютого 1937 року,

пів на сьому вечора

Служба Божа під час Великого посту в костелі св. Миколая завжди збирала купу гімназисток. Сюди вони приходили не лише через свою безсумнівну побожність. Їх приваблювала особа ксьондза Костянтина Керського, котрий виголошував драматичні проповіді. Окрім ораторського хисту, природа щедро наділила молодого ксьондза чоловічою красою. Коли він стояв на амвоні й гнівно стріпував головою, аж падали на шляхетне чоло чорні кучері, коли він плакав ревними сльозами, що спливали його просвітленим обличчям, більшість дівчат тріпотіла водночас від страху й захоплення. Тож не дивно, що гімназистки юрмилися на великопісних казаннях і, на радість шкільним катехитам, заповнювали свої конспекти з релігії образками, які можна отримати як доказ присутності на службі Божій.

Рита Попельська не поділяла погляду своїх подружок про душевну й тілесну красу священика. Колись навіть, не витримавши майже екстатичного захвату однієї з них, вона різко висловилася, що ксьондз Керський — це напевно «голубий». Незважаючи на таке негативне ставлення до особи проповідника, Рита інколи бувала в костелі св. Миколая задля своїх подружок, яких завжди приходило туди чимало, і дівчата могли потім довго проводжати одна одну додому.

Але того дня вона не збиралася повертатися додому з подружками. Стояла біля виходу, стискала в кишені образок, котрого здобула перед самим закінченням служби Божої завдяки своїй чарівній усмішці, і чекала на слушний момент, аби приспати пильність їхньої катехитки, сестри Боніфанти.

Ох, я Мати нещаслива!

Біль пече мене жахливий,

Меч серденько протинає.

Чому, Матінко кохана,

В серці Твоїм важка рана?

Що Тебе лякає?

Коли пролунали слова польського відповідника «Stabat Mater», сестра Боніфанта підійшла до групки молодших гімназисток, щоб закликати до тиші тих, хто заголосно поводився. Тоді Рита, потиснувши на прощання руку своїй новій подружці,