Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Чому ж? — спитав Ларрі і сів на бордюр коло Лео.

Лео знизав плечима і знову став дивитися на м’ячик. Той тихо стукався об асфальт: «пок! пок!» — і повертався в його долоню.

— Не знаю.

— Лео!

— Що?

— Для мене це дуже важливо. Бо мені Гарольд подобається… і не подобається. Якесь подвійне почуття в мене до нього. У тебе таке до людини бувало?

— Ні, в мене до нього тільки одне почуття.

Пок! Пок!

— Яке?

— Боюся, — просто відповів Лео. — Може, додому вже підемо, до мами Надін і мами Люсі?

— Давай.

Вони рушили вздовж Арапаго. Якийсь час мовчали; Лео й далі кидав м’ячик об землю і вправно ловив.

— Вибач, що змусив тебе так довго чекати, — сказав Ларрі.

— Та нічого.

— Ні, правда, коли б я знав, я б швидше до тебе прийшов!

— А в мене справа була. Я оце знайшов у того на газоні. М’ячик для понг-пінгу.

— Пінг-понгу, — мимохідь поправив Ларрі. — А як ти гадаєш, чому Гарольд жалюзі опустив?

— Щоб ніхто не міг зазирнути, мабуть, — сказав Лео. — Щоб він щось таємне міг робити. А воно як у мертвих, правда?

Пок! Пок!

Вони йшли далі, дісталися рогу Бродвею й завернули на південь. Тепер вони бачили на вулицях інших людей: жінки дивились у вітрини на сукні, чоловік із кайлом повертався звідкись, інший невимушено сортував риболовні снасті у розбитій вітрині спортивної крамниці. Ларрі побачив Діка Воллмена зі свого гурту, який їхав на велосипеді в інший бік. Той помахав Ларрі й Лео. Вони — йому.

— Щось таємне… — замислився Ларрі вголос, уже не намагаючись випитати в хлопчика.

— Може, він молиться темному чоловікові, — кинув Лео, і Ларрі смикнувся, наче його вдарило струмом. Лео не помітив цього. У нього м’ячик виконував подвійний стрибок: відскакував від тротуару, бився об стіну, і тоді Лео його ловив: пок-поп!

— Ти так справді вважаєш? — спитав Ларрі, намагаючись не показувати свого хвилювання.

— Не знаю. Але він не такий, як ми. Багато усміхається. Але я думаю, в ньому якісь черви сидять і змушують його всміхатися. Такі білі, здорові, які мозок виїдають. Як опариші.

— Джо… Тобто, Лео…

Очі Лео — далекі, відсторонені, китайські — раптом проясніли. Хлопчик усміхнувся.

— Диви, там Дейна. Вона мені подобається. Привіт, Дейно! — закричав він і замахав їй. — Жуйка в тебе є?

Дейна, яка змащувала зірочку на десятишвидкісному велику, тендітному, як павучок, озирнулася й усміхнулася. Вона сунула руку в кишеню блузки й дістала п’ять пластинок «Джусі Фрут» — наче карти в грі. Лео з радісним сміхом помчав до неї, стискаючи в руці м’ячик, його довге волосся маяло. Ларрі провів його поглядом. Оця думка про черву за усмішкою Гарольда… звідки в Джо (та ні ж бо, Лео він, принаймні я так вважаю) така тонка думка — і така страшна? Хлопчина був у якомусь напівтрансі. І не тільки він: скільки разів він, Ларрі, сам раптово зупинявся серед вулиці і якусь мить дивився в нікуди, а потім ішов далі? Усе змінилося. Наче всі людські чуття загострилися, збільшилися на одиницю.

Страшно, просто жах.

Ларрі заворушив ногами, пішов туди, де Дейна частувала Лео жувальною гумкою.

——

Того вечора Стю і Френні прали в маленькому дворику за будинком. Вона набрала в мілкий тазик води, натрусила туди ледь не півпачки «тайду» і стала все мішати ручкою від швабри, доки вийшла неприємного вигляду піна. Френ не була впевнена, чи все правильно робить, але хай їй грець, якщо вона піде до матінки Ебіґейл і зізнається у своїй невмілості.

Френні висипала одяг у крижану воду, потім похмуро вскочила туди й почала топтати прання, як сицилієць — виноград на вино. «Ваша нова модель “Мейтаґ-5000”, — думала вона. — Метод двоногого перемішування, ідеальний для кольорових речей, тонкої білизни і…»

Вона озирнулася й подивилася на чоловіка, що стояв у хвіртці, яка вела на задній двір, і весело дивився на неї. Френні зупинилася, дещо задихана.

— Ха-ха, дуже смішно. Давно тут стоїш, розумнику?

— Хвилини зо дві. А як це у вас називається? Шлюбний танок дикої качки?

— І знов ха-ха, — вона холодно подивилася на нього. — Ще один такий прикол — і спатимеш на дивані чи на горі Флеґстафф зі своїм друзякою Ґленом Бейтманом.

— Ну, я ж не хотів…

— А тут і твій одяг теж, містере Стюарт Редман. Хоч який ти там отець-засновник, але й у тебе, бува, на трусах смуги лишаються!

Стю усміхнувся, потім ширше і врешті зареготав.

— Ну ти сувора, люба моя!

— Наразі в мене не надто делікатний настрій.

— Ну вискоч на хвильку. Побалакати треба.

Френні була рада, хоч потім і ноги мити доведеться перед тим, як продовжити прання. Її серце калатало, не щасливо, а доволі печально, як вірна машина, яку хтось із помітним браком здорового глузду запустив неправильно. Якщо так прала моя прапрапрабабця, подумала Френ, то їй, мабуть, належала та кімната, яку мати так плекала й берегла. За професійний ризик.

Вона подивилася на ноги дещо розчаровано. На них ще лишалася сірява мильна піна. Френ з огидою її витерла.

— Коли моя жінка прала вручну, — сказав Стю, — то вона брала… як його? Пральну дошку чи що. У мами моєї, пам’ятаю, їх штук три було.

— Знаю, — роздратовано сказала Френні. — Ми з Джун Брінкмеєр пів-Боулдера облазили, шукаючи таку. Жодної не знайшли. Техніка завдає удару у відповідь.

Він знов усміхався.

Френні взялася руками в боки.

— Ти мене образити хочеш, Стюарте Редман?

— Ні, мем. Я просто типу знаю, де взяти тобі пральну дошку. І для Джуні, як їй треба.

— Де ж?

— Спочатку пусти мене перевірити, — його усмішка зникла, і він обійняв її і притулився лобом до її лоба. — Знаєш, я дуже вдячний тобі за прання мого одягу, — сказав він. — І я знаю, що вагітна жінка краще за мужика знає, що їй можна робити, а що ні. Але, Френні, нащо морочитися?

— Нащо?! — вона в глибокому здивуванні подивилася на нього. — Ну, а носити ти що будеш? Ти що, хочеш у брудному ходити?

— Френні, та в крамницях того одягу хоч завалися. А в мене розмір поширений.

— То що, старе треба повикидати лише тому, що воно брудне?

Він трохи ніяково знизав плечима.

— Ні, так не годиться, ні-ні, — сказала вона. — То вже старий звичай, Стю. Як оті коробочки, в які біґмаки клали, чи пляшки, які не здають. Це заново починати не випадає.

Він легенько її поцілував.

— Гаразд. Тільки тоді наступне прання на мені, чуєш?

— Обов’язково, — хитрувато посміхнулася