Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Доки ми ввімкнемо електрику, — сказав Стю. — Тоді я тобі принесу найбільшу, найблискучішу машину, яку знайду, і сам підключу.

— Приймається! — вона міцно його поцілувала, і він відповів на цілунок, ворушачи їй волосся сильною рукою. Від цього в неї почало поширюватися тепло (скажемо прямо, стало гаряче, я штучка гаряча і мені завжди гаряче, коли він таке робить) — спочатку на соски, потім до низу живота.

— Краще зупинися, — доволі задихано промовила Френні, — якщо не задумав щось іще крім розмови.

— Мабуть, потім побалакаємо.

— А одяг…

— Для застарілого бруду замочування корисне, — серйозно сказав він. Френ засміялась, і він зупинив її сміх поцілунком. Коли він її підняв, поставив на ноги й повів у дім, її вразило, як сонце пече їй плечі, Френ замислилася: «А раніше так гаряче бувало? Так сильно? У мене на спині всі прищі зійшли… Це ультрафіолет, цікаво, чи широта? Тут щоліта так? Справді так гаряче?»

А потім він почав з нею всяке робити, уже навіть на сходах — щоб вона стала гола, щоб стала гаряча, щоб кохала його.

——

— Ні, ти сідай, — сказав він.

— Але…

— Я серйозно, Френні.

— Стюарте, вони там коагулюють чи щось таке. Я туди навалила півпачки «Тайду».

— Не хвилюйся.

То вона сіла в садове крісло під тінистим навісом будинку. Він два таких тут поставив, коли вони повернулися у двір. Стю роззувся, зняв шкарпетки і підкатав штани до колін. Коли він став у тазик і почав із серйозним виглядом топтатися по речах, Френні не втрималася від сміху.

Стю позирнув на неї і сказав:

— На дивані ночувати захотіла?

— Ні, Стюарте, — щиро розкаялася вона і знову захихотіла… доки по щоках потекли сльози, а дрібні м’язи живота стали наче гумові та ослабли. Коли вона знову змогла оволодіти собою, Френ сказала:

— Втретє і востаннє — про що ти хотів поговорити, коли повернувся?

— А, точно, — Стю крокував туди-сюди і вже підняв цілу гору піни. На поверхню спливли сині джинси, і він їх притоптав назад, від чого на газон ляпнуло кремовою піною. Френні подумала: «Це трохи нагадує… ой, ні, не треба, бо від сміху ще народжувати почнеш…»

— У нас увечері будуть перші збори комітету, — сказав Стю.

— У мене дві упаковки пива, сирні крекери, плавлений сирок, трохи ковбаси пепероні ще мало б лишитися…

— Я не про це, Френні. Дік Елліс сьогодні підійшов і сказав, що хоче усунутися з комітету.

— Правда? — Френні здивувалася. Дік не справляв на неї враження людини, яка уникає відповідальності.

— Він сказав, що був би радий як завгодно служити, щойно ми знайдемо справжнього лікаря, а зараз не може. У нас сьогодні ще двадцять п’ять прибуло, і в однієї на нозі гангрена. Мабуть, від подряпини об іржавий колючий дріт, коли під парканом пролазила.

— Ой, погане діло.

— Дік її врятував… Він і та медсестра, яка приїхала з Андервудом. Висока, красива. Лорі Констебл звати. Дік каже, що без неї пацієнтка б пропала. Хай там як, а ногу до коліна їй ампутували, обоє дуже втомилися. Три години робили операцію. А це у них маленький хлопчик із нападами конвульсій, і Дік ледь дахом не їде, намагається з’ясувати, чи в дитини епілепсія, чи черепний тиск, а чи діабет. Було кілька випадків отруєнь: люди з’їдали щось зіпсоване, і він каже, що можуть бути смертельні випадки, якщо ми зараз же не поширимо пам’ятку, як вибирати харчі. Так от, про що я пак? Дві поламані руки, один випадок грипу…

— Господи! Ти справді сказав «грипу»?

— Розслабся. Звичайного грипу. Аспірином температура збивається — і не повертається. І ніяких чорних штук на шиї. Але Дік не певен, які антибіотики давати і чи треба їх, і він ночами не спить, розбирається. А ще йому страшно, що грип пошириться і люди запанікують.

— У кого грип?

— У жінки на ім’я Рона Г’юветт. Прийшла сюди пішки з Ларамі, штат Вайомінг, і Дік каже, що в неї імунітет сильно підірваний був.

Френ кивнула.

— На щастя для нас, ця Лорі Констебл, здається, запала на Діка, хоча той десь удвічі за неї старший. Гадаю, це цілком нормально.

— Як великодушно з твого боку їх не засуджувати, Стюарте!

Він усміхнувся.

— Ну, хай там як, а Дікові сорок вісім, і в нього невеличка проблема з серцем. Саме зараз він відчуває, що його на все ледве вистачає… він фактично вчиться на лікаря, Боже ж мій, — він серйозно подивився на Френ. — Можу зрозуміти, чим він сподобався Лорі. Він тут найдужче схожий на героя. Простий окружний ветеринар, якому до всирачки страшно, що він когось може вбити. Але він розуміє, що з кожним днем люди приходять і приходять, і декого сильно потріпало.

— То нам потрібен ще хтось до комітету.

— Так. Ральф Брентнер руками й ногами за того Ларрі Андервуда, і з того, що ти кажеш, він на тебе справив враження корисного дядька.

— Так і є. Я думаю, він там на місці буде. І його жінку я сьогодні в місті зустріла. Люсі Свонн її звати. Страшенно славна, а в Ларрі взагалі душі не чує.

— Мабуть, це всі хороші жінки так. Але, Френні, треба мені бути чесним: мені не сподобалося, що він першій зустрічній переказав історію свого життя.

— Гадаю, він це зробив, бо я від самого початку була з Гарольдом. По-моєму, він не розуміє, чому я з тобою, а не з ним.

— Цікаво, що він думає про Гарольда?

— Спитай — дізнаєшся.

— Та, мабуть, спитаю.

— То ти його покличеш у комітет?

— Скоріше так, — Стю підвівся. — Мені б іще хотілося цього дідка взяти, якого Суддею прозивають. Але йому сімдесят, чорт, забагато якось.

— Ти з ним про Ларрі говорив?

— Ні, а Нік говорив. Нік Андрос — оце голова, Френ. Він нас із Ґленом багато в чому переконав. Ґлен трохи побузив, але навіть йому довелося визнати, що Нік гарно придумав. Хай там як, а Суддя сказав Нікові, що Ларрі — саме та людина, яку ми шукаємо. Що Ларрі тільки починає розуміти, на що він здатний, і ставатиме набагато кращим.

— Я б це назвала доволі серйозною рекомендацією.

— Так, — відказав Стю. — Але я спочатку дізнаюся, що він думає про Гарольда, а тільки потім запрошу.

— А що з Гарольдом? — нервово спитала вона.

— А я б спитав, що з тобою, Френ. Ти досі почуваєшся відповідальною за нього.

— Я почуваюсь? Не знаю. Але коли я про нього думаю, то почуваюся трохи винувато — це