Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Чому? Бо я тебе в нього відбив? Френ, а ти його хоч колись хотіла?

— Ні, Господи, ні! — Френ майже здригнулася.

— Я йому якось збрехав, — зізнався Стю. — Ну… це не зовсім брехня була. У той день, коли ми троє зустрілися. Четвертого липня. Здається, він ще тоді передчував, що буде. Я сказав, що тебе не хочу. А звідки мені тоді знати було — захочу чи не захочу? У книжках, може, й буває кохання з першого погляду, а в житті…

Він замовк, на його обличчі поволі розгорнулася усмішка.

— Чого зуби сушиш, Стюарте Редмане?

— Та я просто думав, — сказав він, — що в реальному житті у мене це зайняло б щонайменше… — він задумливо почухав лоба. — Ну, я б сказав, чотири години.

Вона поцілувала його в щоку.

— Це дуже мило.

— Це правда. Хай там як, а я гадаю, він за це на мене досі має зуб.

— Він ніколи поганого слова не казав про тебе, Стю… чи про будь-кого.

— Не казав, — погодився Стю. — Він посміхається. Оце мені й не подобається.

— Ти думаєш, що він… планує помсту чи що?

Стю посміхнувся й підвівся.

— Ні, Гарольд — ні. Ґлен вважає, що опозиційна партія, скоріш за все, гуртуватися буде навколо Гарольда. То й добре. Я тільки сподіваюся, що він не зібрався нам пересрати все, що зараз робимо.

— Просто не забувай: він самотній, йому страшно.

— І він ревнує.

— Ревнує? — вона замислилися, тоді похитала головою. — Я так не вважаю. Правда, не вважаю. Я з ним розмовляла, і, напевне, я б здогадалася, коли так. Але він, може, відчуває, що йому відмовили. Напевне, очікував, що його введуть у комітет.

— То було одноосібне — так це називається? — рішення Ніка, і ми не стали заперечувати. Усе зводилося до того, що ми всі не зовсім йому довіряємо.

— В Оґанквіті, — сказала вона, — він був найбільш жалюгідна дитина, яку можна собі уявити. Багато в чому то була компенсація ситуації в сім’ї… їм, мабуть, здавалося, що він вилупився із зозулячого яйця чи що… але після грипу він, здається, змінився. Принаймні для мене. Він ніби намагався бути… ну… мужчиною. Потім він знову змінився. Раптом. Почав весь час посміхатися. З ним уже й поговорити нормально неможливо стало. Він… у собі. Як коли люди навертаються в якусь релігію або читають… — вона несподівано зупинилася, і в її очах на мить з’явився вражений, немов переляканий, вираз.

— Читають що? — спитав Стю.

— Щось таке, що змінює їхнє життя, — промовила Френ. — «Капітал», «Майн Кампф». Чи просто перехоплені любовні листи.

— Ти про що?

— М-м-м? — вона глянула на нього, наче він вивів її з глибокої задуми. Потім усміхнулася. — Та нічого. Не хочеш навідати Ларрі Андервуда?

— Звичайно… якщо з тобою все добре.

— Зі мною все не просто добре, а зовсім прекрасно. Ходи. Киш! Зустрінемося о сьомій. Якщо ти поспішиш, то матимеш досить часу, щоб повернутися і встигнути повечеряти.

— Гаразд!

Він був коло хвіртки, що відділяла передній двір від заднього, коли Френ гукнула йому вслід:

— Не забудь спитати, що він думає про Гарольда!

— Не хвилюйся, — відповів Стю. — Не забуду.

— І за очима його простеж, коли відповідатиме, Стюарте!

——

Коли Стю між іншим спитав про враження від Гарольда (на той момент Стю ще й словом не обмовився про вакансію в комітеті), погляд Ларрі Андервуда став водночас обережним і замисленим.

— Френ казала тобі, як я марив Гарольдом, еге?

— Ага.

Ларрі й Стю сиділи у вітальні маленького будиночку на проспекті Тейбл-Меса. На кухні Люсі, торохкотячи начинням, метикувала обід на всіх, гріла консерви на жаровні, яку склепав для неї Ларрі. Жаровня працювала на газі з балонів. Готуючи, вона наспівувала уривками «Honky Tonk Women», і голос у неї був дуже щасливий.

Стю запалив цигарку. Він скоротив їх кількість до п’яти-шести на день: йому не дуже уявлялося, як Дік Елліс оперуватиме йому рак легень.

— Ну, весь той час, поки я йшов слідами Гарольда, я собі раз у раз повторював, що він, певне, буде не таким, яким я його уявляю. І він справді виявився не таким, але я й досі не можу точно сказати, що ж із ним не так. Приємний же, чортяка. Гостинний. Відкоркував вино, що я йому приніс, випили за здоров’я один одного. Мені весело було. Але…

— Але що?

— Ми з Лео до нього підійшли, коли він був до нас спиною. Загорожку навколо клумби мурував, і він розвертається… мабуть, не чув нас, доки я до нього не звернувся… і якусь мить я собі думав: «Боже, та цей мене зараз уб’є!»

У дверях з’явилася Люсі.

— Стю, вечеряти залишишся? У нас багато.

— Дякую, але мене Френні додому чекає. То хвилин п’ятнадцять посиджу.

— Правда?

— Іншим разом, Люсі, дякую.

— Добре, — вона повернулася в кухню.

— Ти прийшов тільки за Гарольда спитати? — здивувався Ларрі.

— Ні, — відповів Стю, прийнявши рішення. — Я прийшов спитати, чи будеш ти в нашому маленькому принагідному комітеті. Там один, Дік Елліс, мусив відмовитися.

— Он воно що, — Ларрі пішов до вікна і визирнув на тиху вулицю. — А я гадав, знову в рядових ходитиму.

— Звичайно, тут твоє рішення. Нам потрібен ще один. Тебе рекомендували.

— А хто, якщо можна?..

— Ми в людей поспитали. Френні, здається, вважає, що ти дуже врівноважений. І Нік Андрос розмовляв — ну, він не говорить, але сам розумієш — із один чоловіком, що з тобою їхав. Із Суддею Фаррісом.

Вигляд у Ларрі став задоволений.

— Суддя рекомендував, еге? Це чудово. Знаєте, вам би його. Розумний, як диявол.

— І Нік так казав. Але йому сімдесят уже, а медицина в нас на доволі примітивному рівні.

Ларрі позирнув на Стю, злегка всміхаючись.

— Цей комітет — він же не зовсім тимчасовий, якщо по правді, так?

Стю всміхнувся, йому стало легше. Він ще не зовсім визначився, що думати про Ларрі Андервуда, але йому було цілком зрозуміло, що він не в тім’я битий.

— Н-ну, скажімо так. Ми б хотіли, щоб наш комітет було обрано в повному складі на повний термін.

— Бажано без альтернативи, — сказав Ларрі. Він дивився на Стю дружньо, але очі в нього були розумні — дуже розумні. — Можна тобі пива налити?

— Гадаю… та, чорт, скажу «так»! Я собі думав, що ніщо у світі мене так не ощасливить, як доїхати сюди, скинути з плечей усіх тих людей, і хай би хтось за них відповідав. А замість того щастя тепер, пробачте на слові, занудився по самі