Стівен Кінг - Протистояння. Том 2

— Виглядають чудово, — відзначив Ларрі. — Тільки, слухайте, не можу поклястися, що бордо не перестояло. Може виявитися, що оцту собі наллємо.

— Хто не ризикує, — посміхнувся Гарольд, — той і не виграє.

Від цього вишкіру Ларрі стало незатишно: він раптом подумав про ту книгу — чи вона належала Гарольду, чи попередньому господареві? А якщо записник Гарольда, то що ж може там бути?

——

Вони відкоркували пляшку бордо і виявили, на обопільну втіху, що вино пречудове. За півгодини обидва приємно захміліли — Гарольд трохи сильніше, ніж Ларрі. І при цьому усмішка на обличчі Гарольда залишилася: власне, вона поширшала.

Вино трохи розв’язало йому язик, і Ларрі промовив:

— Ось ці плакати. Великі збори вісімнадцятого. Як так вийшло, що ти в той комітет не потрапив, Гарольде? Я гадав, такій людині, як ти, там цілком природно бути.

Усмішка Гарольда стала ще більшою, блаженною.

— Ну, я страшенно молодий. Мабуть, вони подумали, що мені досвіду бракує.

— На мою думку, це дуже прикро.

А він що, справді? Оця усмішка. Темний, ледь помітний підозріливий вираз очей. Справді? Ларрі не міг точно сказати.

— Ну що ж, хтозна, що чекає нас попереду? — промовив Гарольд, щосили шкірячись. — У кожного пса є свій щасливий день.

——

Ларрі пішов приблизно о п’ятій. Попрощалися вони з Гарольдом дружньо: той тиснув Ларрі руку, шкірився, запрошував заходити ще. Але якось Ларрі відчував, що коли він більше ніколи не завітає, то Гарольдові це буде до одного місця.

Він поволі пішов бетонованою доріжкою і розвернувся помахати господареві, але той уже зник у будинку. Двері були зачинені. У будинку було дуже прохолодно, бо Гарольд опустив жалюзі — і це було приємно, але, стоячи надворі, Ларрі раптом подумав, що це перший будинок із заштореними, закритими жалюзі вікнами, до якого він у Боулдері заходив. Ну, звичайно, подумав Ларрі, у Боулдері ще повно зашторених будинків. То будинки мертвих. Коли вони захворіли, то відгородилися шторами від світу. Зашторили вікна й померли — так перед смертю схильна ховатися будь-яка тварина. Живі — може, підсвідомо визнаючи оцей факт смерті, — відкривали віконниці навстіж і розсували всі штори й фіранки.

Від вина в нього трохи заболіла голова, і він спробував переконати себе, що йому стало трохи холодно від цього, що це таке собі невеличке похмілля, заслужена кара за те, що бухав гарне вино, як дешевий мускатель. Але він не міг до кінця себе в цьому переконати — ні, не виходило. Він окинув поглядом вулицю й подумав: «Дякую Тобі, Боже, за тунельний зір. Дякую, Боже, за вибіркове сприйняття. Бо без цього ми б жили точно як в оповідках Лавкрафта».

Думки в нього почали плутатися. Раптом він відчув чітке переконання, що Гарольд підглядає за ним крізь свої жалюзі, а руки в нього стискаються хваткою душителя, а посмішка перетворюється на вишкір ненависті… «У кожного пса є свій щасливий день». Водночас йому пригадалася ніч у Беннінгтоні, сон на вуличній сцені, прокидання з моторошним відчуттям чиєїсь присутності… а потім почулися (чи то примарилися?) запорошені кроки, тихий стукіт підборів, що віддалявся на захід.

Годі. Не дуркуй.

«Бут-Гілл — цвинтар, де лежать ті, хто помер у своїх черевиках… — спливла несподівана асоціація в голові Ларрі. — Та Бога ради, просто припини, краще б я не думав про померлих, про мерців за всіма цими жалюзі й шторами, у темряві, як у тунелі, у тунелі Лінкольна, Христе-Боже, а якби вони всі заворушилися, завозилися, Боже милосердний, зупини це…»

І раптом він згадав, як у дитинстві ходив із мамою в Бронкський зоопарк. Вони зайшли до будинку мавп, і сморід ударив його в ніс аж фізично, наче якийсь кулак. Він розвернувся тікати, але мати його зупинила.

— Просто нормально дихай, Ларрі, — порадила вона. — Мине п’ять хвилин, і ти цей гидкий запах перестанеш помічати.

Він залишився, не повіривши мамі, просто борючись із нудотою (навіть у сім років він найдужче не любив блювати), і виявилося, що вона має рацію. Коли він згодом поглянув на годинник, то виявив, що пробув у мавп півгодини, і не міг зрозуміти, чому жінки, які заходили у двері, раптом затикали носи й кривилися. Він сказав про це мамі, й Еліс Андервуд засміялася.

— А, так тут і зараз погано пахне. Просто тобі не чути.

— А як це вийшло, мамо?

— Не знаю. Кожен може до цього принюхатись. А тепер просто скажи собі: «Зараз я знову відчую СПРАВЖНІЙ запах мавп’ятника!» — і глибоко вдихни.

Він так і зробив, і сморід справді з’явився, навіть сильніший і гірший, ніж був спочатку, і з’їдені перед тим хотдоги й пиріг з вишнями знову полізли вгору здоровенним нудотним клубком, і Ларрі кинувся до виходу на свіже повітря, і зміг — насилу — втримати все всередині.

«Оце вибіркове сприйняття, — подумав він тепер, — і вона знала про це, хоч і не знала, як воно називається». Не встигла ця думка набути завершеної форми в його голові, як він почув материн голос: «А тепер просто скажи собі: “Зараз я знову відчую СПРАВЖНІЙ запах Боулдера!”» І він відчув його — от, власне, справді відчув. Він відчував запах з-за зачинених дверей, засунутих штор і опущених жалюзі, і то був запах повільного розкладу, який тривав навіть у цьому майже порожньому місті.

Він пішов швидше, ще не біг, але майже до бігу прискорював кроки, відчуваючи цей фруктовий, густий дух, до якого він — як і всі — свідомо призвичаївся, бо запах стояв усюди, він надавав забарвлення їхнім думкам, і ніхто не опускав жалюзі, навіть кохаючись, бо мертві лежать за опущеними жалюзі, а живим ще хочеться бачити світ.

Воно теж стало лізти нагору — цього разу не сосиски з пирогом, а вино й цукерка «Пейдей». Бо з такого мавп’ятника йому не вибігти, хіба що перебратися на безлюдний острів, де ніхто ніколи не жив, і хоч він і тепер найдужче у світі не любив блювати, зараз це з ним станеться…

— Ларрі? З тобою все гаразд?

Це його так вразило, що з горла в нього вирвалося раптове «Ай!» — і він підскочив. До нього звертався Лео: хлопчик сидів на бордюрі у трьох кварталах від будинку Гарольда. Він грався м’ячиком для пінг-понгу, набиваючи його об тротуар.

— Що ти тут робиш? — спитав Ларрі. Серце поволі сповільнювало биття.

— Я хотів піти додому разом з тобою, — сором’язливо промовив Лео. — А до того в дім іти не