Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

— Се — вибір. Кождий вибирає свій путь — себто закон, за яким живе і вмирає.

— Куди веде путь?

— Путь веде до двох найважніших речей — примирення і служіння.

— В чому примирення?

— В усьому. Живи в мирі зі світом зримим і нутряним. Приймай усе, як належне, як твоє. Тоді не буде роботи осоружної, біди непоправної, долі лихої. Приймай відкрито і вдячно, як дароване лише тобі, приготовлене лише для тебе. І помітиш, що в усьому можна знайти сенс, користь і радість потреби. Се називається примиренням.

— А служіння?

— У сьому холодному, байдужому і розхристаному світі повинні знаходитись такі, що простягнуть руку помочи. То чому б такими не бути нам?! Кождий може вірно служити на своєму місці, в міру сил і хисту. Вище служіння — підтримувати в людині божественну сутність, не жертвуючи людською.

— Як до цього прийти?

— Шукай надих. Служи йому. Заслужи його. Чин служіння треба заслужити.

— В чому сенс вашого життя?

— Жити і діяти в згоді з духом. У суворій чистоті душі. В душевному спокої. Се забезпечує сонцестояння мого життя.

— З чого це почалося?

— Зі смерти. Щоб сягнути повноти життя, треба щось у собі вмертвити. Я умертвив страх. То було на Красному полі, коли ми, неозброєні й розгублені дітваки, боронили Карпатську Україну. Біля мене під насипом лежав товариш, і його вбило кулею. В мене скінчилися набої, і я теж простягнувся на землі поруч з убитим хлопцем. Ще хвилину тому ми були однакові, мали ті ж прагнення. Тепер його серце було холодним і спокійним, а моє — гарячим та повним страху і розпачу. Я раптом зрозумів, що мені гірше, ніж йому. І я прошептав-попросив, аби він поділився зо мною тим холодним спокоєм. Але щоб не я вмер, а померло в мені те, що заважає гідно прожити відпущені хвилини, години чи дні… І я молився: «Нехай буде воля Твоя!» Бо більшої, довшої молитви в такі хвилини немає. І я жив. Я підвівся з ложа смерти і став з новим смаком проживати те, що відпущено мені. Смертю смерть подолавши…

— Що таке смерть?

— Про се довго говорити. А якщо коротко: за смертю найбільша тайна світу. І далеко не сумна. На моїх руках умер не один. Зазвичай умираючі жалкують за одним і тим же: не мали сміливости жити на повноту душі, займатися тим, до чого мали схильність; забагато сил віддавали нудній праці, добуванню хліба насущного; не насмілилися висловити свої сокровенні почуття; розгубили друзів; боялися змін; занадто прислухалися до оцінок і порад инших; мало дозволяли собі свободи…

— Скільки потрібно людині свободи?

— Стільки, скільки й води. Тобто скільки готова спожити. Собі на скріплення, світові на хосен. Не можна бути цілком вільним від світу, як того багнув наш великий любомудр Сковорода. Бо безмежна свобода є різновидом кріпацтва. Кріпацтвом дозвілля, гулящости духу. А се — обернений бік неволі. Так, як і повна перемога над чимось. Тоді переможець сам залишається перед пусткою, перед цвинтарем. Як Олександр Великий… І щоб ти знав: свобода не в тому, щоб конче бути вільним від усього і всіх. Вища свобода в тому, щоб бути там, де всі, і як усі, і при тому залишатися осібним, самим собою.

Світ не міняється, якщо не міняєшся ти

— То яка воля, яке звільнення нам потрібні?

— Звільнення серця. Звільни його від гніву й ненависти — пробач усіх, на кого тратиш серце. І звільни серце від хвилювань — більшістю вони марні. При тому провадь просте життя і цінуй те, що маєш. Віддавай більше, очікуй менше. Якщо служиш… Все, що треба знати коневі, — вагу свого верхівця.

— З чого починати?

— З наміру. З наміру ставати иншим, ліпшим. Ми, як і діти звірів, народжуємося тваринами. Та пізнавши світ і себе в ньому, можемо мінятися, освячувати себе Духом. Лише тоді починається виховання Внутрішньої людини. Світ довкола не міняється, якщо не міняєшся ти. День забарвлений не сонцем і не хмарою, а твоїм настроєм. І куди б ти не пішов, знайдеш там лише те, що приніс із собою.

— Чим є кожен із нас?

— Людина є на третину тим, що робить. На третину тим, що думає. І на третину тим, що инші думають про неї. Три речі визначають нас: праця, чесність і досягнення. Три речі руйнують нас: гординя, злість, пияцтво-розпуста. Три речі, які не сміємо занедбати: любов, дружбу і честь. І три, що є ненадійними й дочасними: влада, удача, маєтність.

— За що нас люблять?

— Люблять нас не за те, що маємо в собі найліпшого, а за те, що ліпшими біля нас чуються вони самі.

— А якщо нас не люблять?

— Тебе любить Господь, і ти маєш себе полюбити, повірити в собі. Якщо не маєш стрижня, будеш його шукати при комусь. Якщо не маєш мети, будеш працювавати на того, в кого вона є. Але се не є служінням, се — прислужництво.

— Кому можна довіряти?

— Довіряй тому, хто вміє бачити в тобі три речі: печаль, що ховається за посмішкою; любов, що криється за гнівом, і причину твого мовчання. Але що тут ворожити? Той, кому ти потрібен, — поряд.

— Що найцінніше в людині?

— Спочутливість до ближнього. Се найвища міра любови і ознака здорового духу.

— А що таке хвороба?

— Не знаю. Ніхто не знає. Смію гадати, що хвороти взагалі немає. Може, се зрушення тілесної чи душевної природи під натиском світу? Тоді страждає наше самочуття. Але якраз тоді наша природа веде борню на свій захист, проти передчасного руйнування. Чомусь се називають хворотою. Тоді як вона є радше перебігом уздоровлення, що потребує хіба що легкої, мудрої помочи зовні… Коли ми хворі, ущербні, коли зазнали втрати чи відчули подих смерти, — залишаємось із собою наодинці. Тоді ми найближче до Бога. Тому я не вважаю хвороту, злигодні, смерть нещастям.

— Виходить, лікування дуже тонка й загадкова річ?

— Лікування — не лічення на пальцях, воно не може бути точним, бо се живе діло, сполучне з живим тілом і душею. І ті, що лікують, мусять бути найближче до природи. Бути лікарем не просто. На жаль, більшість стають ними з цікавости до хворот, а не з любови до людини. Я вже казав: лікар помагає, лікує природа, а виліковує Бог.

— А в чому найбільша радість?

— Радість допомоги. Се та ж спочутливість, але діяльна. Не треба плутати радість із радощами, віру — з боязню гріха, надію — зі сподіваннями на щось, любов — з