Урсула К. Ле Гуїн - На інших вітрах

кого призначити королю в супровід, а також що сказати людям, що з'явилися до палацу з різними петиціями і очікували в Великій залі, бо зустріч короля з ними явно відкладалася. Але зараз Лебаннен сприймав всі ці повсякденні обов'язки і ритуали, в яких неодмінно повинен був брати участь сам король, як якісь сильця, мережі, які тягнули його на дно, як пливучі піски, в які він випадково потрапив і які не давали йому дихати!..

Коли до нього підвели його улюбленого коня, він так різко скочив у сідло, що кінь, вловивши його настрій, тут же позадкував і встав на диби. Конюхи і ад'ютанти в жаху подалися в сторони. Це видовище, однак, несподівано викликало у Лебаннена почуття глибокого задоволення, і він рішуче спрямував коня прямо до воріт, навіть не подивившись, чи встигла сісти на коней його свита, і гнав коня галопом по міських вулицях, залишивши супроводжуючих його людей далеко позаду. В голові у нього крутилася, правда, думка про те, що все-таки слід було пропустити вперед того молодого офіцера, який повинен був кричати: «Дорогу королю!» — офіцер був також залишений позаду і тепер не наважувався не тільки обігнати Лебаннена, а й порівнятися з ним.

Наближався полудень; вулиці і площі Хавнора були розжарені сонцем і майже безлюдні. Зачувши гуркіт копит, люди шарахалися в сторони, ховалися в дверях маленьких темних крамниць і вже звідти з подивом впізнавали свого короля і вітали його. Жінки висовувалися у вікна, обмахуючись хустками і віялами, а заодно і викрикуючи прямо через вулицю, і теж дивилися, як мчав Лебаннен. Вони махали йому, а одна навіть кинула королю квітку. Копита його жеребця цокали по кам'яних плитах широкої, наскрізь пропеченої сонцем площі, яка була абсолютно порожня, якщо не брати до уваги собаки з пухнастим хвостом, яка подалася кудись на трьох лапах, повністю байдужа до присутності королівської особи, і Лебаннен звернув у вузький проїзд, по якому виїхав прямо на вимощену плиткою набережну Серренен. Тепер він поїхав трохи повільніше, намагаючись триматися в тіні розлогих верб, що росли біля старої міської стіни.

Ця гонка трохи підняла йому настрій. Спека і тиша вулиць прекрасного старого міста, відчуття живого насиченого життя, що кипіло за стінами і закритими віконницями будинків, посмішка тієї жінки, що кинула йому квітку, марнославне почуття задоволення від того, що він далеко обігнав охоронців і глашатаїв, і, нарешті, запах і прохолода річки, а потім і того тінистого двору, де він знав дні і ночі істинного блаженства і спокою, — все це вгамувати гнів в душі Лебаннен, залишилося лише дивне відчуття деякої спустошеності.

Його свита ще тільки в'їжджала в двір, а він уже зіскочив з сідла і піднявся на ганок. Його жеребець стояв спокійно, задоволений тим, що нарешті опинився в тіні. Лебаннен рішуче увійшов до палацу, налякавши зграйку дрімаючих пажів і лакеїв. Його приїзд був немов кинутий в застиглий ставок камінь, від якого швидко розходяться, все розширюючись, кола жаху і паніки.

— Будь ласка, повідомте принцесі, що я тут, — кинув він.

Леді Опал з Старого помістя, що на острові Ілієн, яка виконувала обов'язки старшої фрейліни принцеси, з'явилася поруч з ним майже миттєво. Вона вишукано ввічливо привіталася з королем, запропонувала йому прохолодне пиття і фрукти — в загальному, вела себе так, немов візит Лебаннена в Річковий Палац аж ніяк не був такою вже несподіванкою. Подібне лукавство частково лестило йому, але почасти і дратувало. Які ж вони всі тут лицеміри! Але, з іншого боку, як, власне, повинна була вести себе леді Опал? Стояти, роззявивши рота, ніби витягнута на берег риба (саме так, до речі, і вела себе одна зовсім молоденька фрейліна), тільки тому, що король нарешті, причому абсолютно несподівано, з'явився з візитом до принцеси?

— О, як шкода, що пані Тенар тут немає! — сказала леді Опал. — З її допомогою було б набагато простіше спілкуватися з принцесою. Однак принцеса робить чудові успіхи у вивченні нашої мови!

Про проблему мови Лебаннен зовсім забув. Він мовчки випив запропонований йому прохолодний напій, леді Опал ще пощебетала трохи, вдаючись також до допомоги інших придворних дам, щоб розворушити короля, але той наче води в рот набрав. Взагалі-то Лебаннен вже подумував про те, що йому, можливо, нічого іншого не залишається, як розмовляти з принцесою в товаристві всіх її фрейлін і служниць, що, власне, повністю відповідало етикету. Навряд чи він сам зможе сказати те, що мав намір. Все було марно. Він уже готовий був встати, вибачитися і виїхати, але тут в дверях з'явилася якась жінка, з голови до ніг щільно загорнута у червоне покривало, і сіла перед ним на коліна, пробелькотів:

— Будь ласка! Король? Принцеса? Будь ласка!

— Принцеса прийме тебе в своїх апартаментах, пане мій, — перевела леді Опал. І махнула рукою пажу, який повів Лебаннена наверх, через зал, через приймальню, через велику темну кімнату, яка здалася йому переповненою жінками в червоних покривалах, а потім на балкон, який нависав прямо над річкою. І там він знову побачив ту ж загадкову фігуру, схожу на червону цегляну трубу, що і в день найпершої їх зустрічі.

Вітерець з річки змушував її покривала злегка ворушитися і тремтіти, і зараз фігура ця здавалася Лебаннену вже не такою громіздкою; навпаки, під покривалами навіть вгадувалося жіноче тіло, причому досить витончене, рухливе, але тремтяче від страху, як вербове листя над річкою. І ще йому здавалося, що принцеса час від часу стає ніби меншою ростом! «Це ж вона присідає переді мною», — здогадався Лебаннен. Він теж чемно їй вклонився, і обидва, випроставшись, застигли в розгубленому мовчанні.

— Принцесо, — сказав нарешті Лебаннен і замовк. Від відчуття повної нереальності того, що відбувається у нього навіть трохи паморочилося в голові. — Я тут для того, щоб просити тебе відправитися з нами на острів Рок.

Вона нічого не відповіла. Але тонкі червоні покривала раптом розсунулися, і в розкритому овалі появилися її руки. Руки були красиві: тонкі довгі пальці, золотиста шкіра. А за ними, ніби в червоній тіні, просвічувало її обличчя, але як слід розглянути його риси було неможливо. Принцеса була майже однакова на зріст з королем, і її очі дивилися прямо на нього.

— Мій друг Тенар, — сказала вона ардичню, — каже: король бачить короля. Лице в лице. Я кажу так. Я буду бачити.

Не дуже добре зрозумівши, що вона хотіла цим сказати, Лебаннен знову вклонився:

— Це для мене велика честь, пані моя.

— Так, —