Артем Чапай - Червона зона

За наступнi два тижнi ми тiльки раз змогли усамiтнись i поговорити про фей над папороттю. Мешканцi Подолу готували контрнаступ – i Умка була зайнята.

Девелопери знесли будинки дев'ятнадцятого та двадцятого столiть мiж вулицями Спаською та Хорива до рiвня землi. Лишилися вкритi сухим цегляним пилом i уламками каменю фундаменти та засипанi пiдвальнi примiщення, в яких просiдали з тихим шелестом уламки цементу. Над рiвнем землi подекуди стирчала металева арматура. Бульдозери валили дрiбнi структури, а основну роботу, вiдтіснивши нас i поставивши кордон iз качкiв iз бейсбольними битами i травматичними пiстолетами, девелопери зробили за допомогою вибухiвки. Ми спостерiгали з сусiднiх дахiв. Чути було приглушений вибух, потiм верхнiй поверх будинку просiдав, зникав за iншими будiвлями, i з мiсця вибуху пiднiмалася суха сiро-коричнева хмара пилу. Пил долітав до нас i потiм рипiв на зубах. Пiдiрванi будинки акуратно складалися всередину. Вибухотехнiки знали свою роботу. Потiм iще тиждень девелопери розчищали завали, вивiльняючи мiсце. Далi їм доведеться розчистити ще кiлька вулиць. Iмовiрно, всi квартали до Верхнього Валу.

На мiсцi «ґеджеконду» мiж Контрактовою та Спаською, де великих будiвель нiколи не було, девелопери вже пiшли пiд землю. Тепер тут був котлован завглибшки метрiв п'ять. Той, який почали копати на наших очах. Iмовiрно, цей котлован був лише заготовкою для подальшого розширення та поглиблення.

Я казав собi, що не мiг тодi пiд час протистояння нiчого зробити. Це правда. Але навiть Умiдi я не розповiдав про вiдчуття спiвучастi, що виникло, коли кремезний бригадир бив мене в живiт, i якоїсь митi ми зустрiлися поглядами, i я знав, що тiльки вдаю справжнiй опiр, i що бригадир, б'ючи мене, це розумiє, й вiн б'є мене в живіт упiвсили, i я тримаюся впiвсили. Менi треба зберегти обличчя перед нашими, йому треба зберегти обличчя перед пiдлеглими. Я напружував прес, i удари навiть не проходили до нутрощiв. Тiльки пекла поверхня шкiри та болiли м'язи. Оскiльки я все не розчiплював рук, бригадир поступово бив сильнiше, поки його гра не переважила мою гру, й тодi я просто вiдпустив стрiлу i спустився з бульдозерного ножа i пiшов до Улугбека, до Наомi й бородатого Iгоря.

У тижнi, коли арники готували контрнаступ на забудовника, я зрозумiв тиху повагу до Умiди з боку мiсцевих, яку постiйно вiдчував i досi не мiг пояснити. Умiду, наполовину узбечку, мовчки шанували навiть схильнi до расизму хлопцi з Кожум'якiв, а багато жiнок з Житнього та Подолу називали її «донечка».

Умка нiколи не знала точно часу свого повернення з зеленої зони. Закiнчивши роботу прибиральницi по вiзi, вона крутилася бiля складiв i аптек по той бiк стiни, вивiдуючи мiсця зосередження лiкiв для драг-трафiкантiв. Часом поверталась о другiй або третiй дня, вiдразу пiсля мого приходу на Подiл. Iнодi її не було до десятої вечора. Я ходив уздовж Валiв, коли не сидiлося на Турiвськiй, i вiдчував себе кинутим собакою й хотiлося вити, якщо її довго не було. Умiда приходила з боку Житнього ринку. Пiсля закриття КПП на Контрактовiй у зв'язку з редевелопментом i протистоянням мiж забудовниками й мешканцями сламiв, Умiда ходила в зелену зону й назад через Львiвську площу. Вона йшла в мiй бiк по краю кам'яного пiдвищення, де пiшохiдна зона мiж Верхнiм i Нижнiм Валами на пiвметра вища за проїжджу частину, але вся пiшохiдна частина заставлена припаркованими авто. Тому йти Умiдi доводилося по бровцi. Я помiчав її здалеку i пробирався мiж машинами, якi завжди стояли тут у заторi чи повiльно сунули в тягнучцi. Я протискався мiж крайньою машиною та вертикальним пiдвищенням, терся штанами об кам'яне облицювання бровки, йшов назустрiч Умiдi, вона бачила мене й усмiхалась. Ми пiдходили одне до одного впритул, вона на метр вище, я обiймав її колiна, терся щокою об стегно, вона пестила менi волосся, потiм спиралася долонями на плечi:

– Оп! – i я пiднiмав її й не опускав на землю, вона була легенька i тендiтна в моїх обiймах, нарештi я давав їй торкнутися ногами землi, й ми секунду-двi цiлувалися мiж машин у заторi, й нiхто не сигналив на нас, а тодi я брав її за руку й вiв у бiчнi вулички, де трафiк менший i можна йти тротуаром, я пробував вести її додому, але Умка ще мала зайти до Олени Петрiвни за два квартали звiдси й домовитися про пiсок на акцiю, чи перетнутися бiля Житнього з Iгорем щодо контролю над молоддю з Кожум'якiв, або сходити на збори базарниць, бо вони хотiли гарантiй своєї безпеки пiд час протестiв, i так далi, й так далi, й це затягувалось до вечора, а я ходив за нею слiдом, як хвіст, аби хоч так побути разом.

Я вихоплював уривки з пiдготовки до акцiї:

– Олено Петрiвно! Як машини? Буде шiсть? А по скiльки ходок? Так, скидаємося. Тато ходить по плавучих кварталах, Валерiй Цюцюра – ближче до Щекавицi.

А через день:

– Iгор, на Кожум'яки треба когось iз наших вiдправити. Може, сходиш? Тебе вони слухають. Аби знов на своїх не напали. Я не можу, я для них чурка неруська, сам знаєш.

I наступного дня:

– Базарники будуть? Чудово. Iгор каже, з Кожум'якiв теж прийдуть. Але скидатись не хочуть. Ну, молодi хоч лопатами помахають – у них сили немiряно.

I назавтра:

– Валера, що з зустрiччю? Нi, треба в реалi. Самi знаєте, яка ефективнiсть мережевих розсилок.

Я часом викликався на побiгеньки. Сходив туди, сказав те, перенiс Валерi два пакета, обдзвонив два десятка невiдомих менi людей i повiдомив про зустрiч назавтра о сьомiй біля колишньої автостанцiї на Житньому. Я не розумiв, що вiдбувається, й запитував Умiду, як вона тримає все в головi, як вона знає, що вийде в результатi.

– А я не знаю, – усмiхалась вона. – I нiхто не знає.

Ми бiгали, дзвонили, зустрiчались тут i там, але як iдуть справи загалом, скiльки людей прийде, звiдки взяти iнструмент, як вiдволiкти блякiв або качкiв, чи буде досить пiску – до кiнця не знав нiхто. Кожна людина мала тiльки частину iнформацiї. Тому i бляки, й забудовник, якщо i стежили за нами, то не зовсiм розуміли, що вiдбувається.

Вся ця дiяльнiсть – пiсля роботи, бо нiхто не скасовував необхiдностi заробляти на життя. Умка при цьому ще знаходила енергiю, щоб усмiхнутися менi, на ходу притулитись або на зустрiчi стиснути руку, а коли я одного разу, напевно, глянув на неї очима сумного пса, вона вiдкинула менi