Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

намагався не обідати у батьків. На вулиці Ельзевір щодня було свято, ми просто обжиралися. Тепер нас уже нічого не стримувало. Після четвертої ми з Робером чекали на відкриття кориди… Ми більше не боялися… Але й ефект був уже не той.

Тим часом Антуан почав-таки потроху здавати, він уже не особливо кидався на її задницю й швидко зовсім видихався… З десяток разів він примірявся… Вовтузився ззаду… Постійно ставив її раком… Підкладав їй під живіт перину… Підіймав їй голову високо на подушки… Позиція виходила доволі кумедна… Тягав її за патли… Вона пристрасно зітхала…

Та цього було замало… Хапав її за сраку… Вона відбивалася… Пручалась… Та це лише посилювало пристрасть. Було з чого пореготати… Вона дерла горло, як віслюк!.. Він старався й сяк і так… Та в нього нічого не виходило… Тоді він зіскочив з ліжка й метнувся на кухню. Ми стояли на плиті, та він був настільки збуджений, що не помітив нас… Пройшов зовсім поряд і кинувся нишпорити в стінній шафі в чому мати народила, лише у пантофлях… Шукав горщичок з маслом… скрізь тикаючись своїм бананом…

«Ох! Ай-ай! Ой-ой! Ай-ай!» — репетував він без упину… Він виглядав настільки кумедно, що ми ледь не луснули, стримуючи регіт… «Масло, о божечки, масло!»

Нарешті він натрапив на маслянку… Заліз туди рукою… Й прихопив повну жменю… Побіг до ліжка… Вона й далі маніжилась… Звивалася… Він намастив їй увесь зад, дірку та з країв, ще й так повільно й діловито, зовсім як робітник свій верстат… Вона аж блищала, кобила!.. Нарешті він не схибив… Засадив по саме нікуди… Вони зловили добрячий кайф… Усе навколо здригалося від їхніх пронизливих криків… Потім вони завалилися на бік… І почали хропіти…

Та це вже було нецікаво.

* * *

Першими здійняли бучу бакалійники з вулиці Берс… Вони більше не хотіли постачати нам харч у кредит і чути нічого не бажали… З'явилися у нас з рахунками. Ми почули, як вони підіймаються… І принишкли…

Вони знову спустилися до консьєржки… Влаштували страшенний ґвалт… Життя починало ставати нестерпним. А тут ще Антуан з господаркою внадилися бігати на перекуску на вулицю, їхні пики вже набридли у всіх забігайлівках кварталу… При своїх я намагався тримати язик за зубами… А то б мені воно вилізло боком. Вони обов'язково б вирішили, що у всьому винен саме я!

Та головним залишався футляр!.. Золотий Шак'я-Муні… я не дозволяв йому зайве показуватися, він не часто з'являвся на світ Божий! Я зберігав його з великою святобливістю у глибині своєї кишені, закріпивши трьома англійськими шпильками. Я більше нікому його не показував. Нікому не довіряв… Чекав на повернення господаря.

У майстерні ми з Робером більше не з'являлися… Антуан також майже не працював. Добре порозважавшись зі своєю пані, він виходив до нас трохи потеревенити. У майстерні все було догори дриґом. Часом вони годинами спали по обіді… Годі й казати, весела сімейка!

Та якось надвечір сталася драма! Ми забули зачинитися на замок… Якраз був час попоїсти… Всі ходили туди-сюди сходами… І ось один із розлючених шинкарів, найлютіший із них, влетів нагору, перескакуючи через кілька сходинок! Ми помітили його надто пізно! Він штовхнув двері, ввійшов… І побачив, як вони вилежуються вдвох у ліжку! Антуан і товстуха! Тут він заревів не гірше тюленя!.. Його очі налилися кров'ю… Він хотів віддубасити Антуана, просто на місці! Замахнувся кулачищем завбільшки з молот… Я думав, що він йому зацідить…

Звичайно, ми вже заборгували купу всього… Принаймні 25 літрів… білого… рожевого… коньяку найвищого ґатунку… й навіть оцту… Почалася справжня баталія… Ми змогли вгамувати горилу, лише коли погукали всіх приятелів… Увісьмох… Антуану було непереливки. Він заробив дві здоровенні ґулі… синю і жовту…

І знизу, з двору, він продовжував нам погрожувати. Цей шаленець обзивав нас останніми словами: «Пиздуни!.. Козли!.. Підари!..»

— Чекайте, дармоїди! Ви ще про мене почуєте!.. Недовго вам залишилось, скотиняки! Заждіть, скоро прийде комісар!

Це вже був капець!..

* * *

Наступного дня по обіді я сказав Роберові: «Послухай, малий! Мені треба вийти. Сьогодні вранці знову приходили за брошкою від Тракара, вже добрий тиждень, як ми мали її занести!..» «Гаразд, — відповів він, — мені також треба йти… У мене зустріч з одним пациком на розі біля «Матен»»…

Ми разом спускалися сходами… Ні Антуан, ні господарка ще не повернулися з обіду…

Коли ми були на третьому поверсі, я почув, як вона підіймається. Вона важко дихала, вся розчервонілася, аж пашіла… Напевно, вони знову обжерлися…

— Куди це ви прямуєте, Фердінане?

— У справах… На Бульвар… до однієї клієнтки!

— Ой, зачекайте хвильку… — мовила вона… — Підійміться нагору!.. Я маю вам щось сказати…

Гаразд. Я пішов за нею… Робер побіг на свою здибанку.

Як тільки ми увійшли, вона запирає двері, ретельно все зачиняє, навіть на обидва засуви… Й починає переслідувати мене, вона загнала мене в кімнату… Й знаком поманила до себе… Я підійшов… Я ще не второпав, що відбувається… Вона взялася мене обмацувати… дихаючи просто в обличчя… та повторюючи: «Ах-ах!» Це збуджувало її ще сильніше… Я також доторкнувся до неї…

— Ах ти малий засранець, ти, здається, підглядаєш у дірки, еге ж? Ах, скажи мені, хіба це не так?.. — І, опустивши руку, вона стала намацувати мою ширіньку… — Я все розповім твоїй матері. Ну і ну! Мале порося! Миле мале порося!..

Вона заскреготіла зубами… Вся вигнулася… Обійняла мене… Почала облизувати мене язиком… Поцілувала мене, як справжня курва… У мене аж іскри з очей посипались… Вона посадила мене поряд на ліжку… відкинулась назад… й задерла всі свої спідниці.

— Помацай! Помацай-но там! — сказала вона.

Я запхав їй руку межи ніг.

— Давай! — наполягала вона. — Давай! Мій гарненький! Давай глибше! Давай! Називай мене Луїзон! Твоя Луїзон! Мій маленький негіднику! Назви мене так, ну ж бо!

— Так, Луїзон!.. — відповів я.

Вона випросталася й знову обняла мене. Вона зняла все. Корсаж, корсет… панталони… Тоді я побачив її зовсім голою. Одна суцільна діра. Це вже було занадто. Я відчув огиду… Вона схопила мене за вуха… Й з силоміць нахилила до своєї щілини… Запхала мене туди носом… Так усе було червоне, слизьке, мокре, мені заляпало всі очі. Вона змусила мене лизати… Щось рухалося під язиком… сочилося… зовсім як собача морда…

— Давай, моя любов!.. Давай глибше!..

Вона вчепилася в мене й почала трясти… Я ковзав у її мармеладі… Не наважувався принюхуватись… Боявся зробити їй боляче… А вона все трусила