П'єр Адо - Що таке антична філософія?

вибір Добра чи, як у епікурейців, про вибір чистого задоволення чи, як у стоїків, про вибір морального наміру чи, як у Аристотеля і Плотина, про вибір життя згідно з Розумом, щоразу потрібно було точно окреслювати передумови, вимоги, наслідки такої позиції; наприклад, як ми бачили у випадку стоїцизму чи епікурейства, потрібно було шукати під кутом огляду свого екзистенційного вибору місце людини у світі і виробляти таким чином «фізику» (що увінчується теологією або ж ні), а також визначати зв’язки людини з подібними їй, а отже, виробляти «етику», зрештою, визначати самі правила розмірковування, що використовуються у фізиці та етиці, і виробляти відтак «логіку» та теорію пізнання. Для цього потрібно було використовувати спеціальну термінологію, говорити про атоми чи про втілення, або ж про Ідеї, про Буття чи про Єдине, а також про логічні правила дискусії. Навіть у випадку життєвого вибору кініків, у яких філософський дискурс дуже обмежений, на задньому тлі можна побачити рефлексію про зв’язки між «умовностями» та «природою». До більшого чи меншого зусилля з концептуалізації та систематизації вдавались у всій античній філософії.

По-друге, дискурс є привілейованим засобом, за допомогою якого філософ може впливати на себе самого та інших, оскільки, якщо він є виразом екзистенційного вибору того, хто до нього вдається, то завжди прямо чи непрямо має трансформаційну, виховну, психагогічну, терапевтичну функцію. Він завжди покликаний вражати, створювати в душі habitus, провокувати трансформацію Я. Саме на цю творчу роль натякає Плутарх, коли пише:

Філософський дискурс не витісує нерухомі статуї, але все, до чого він торкається, намагається зробити активним, ефективним і живим, він надихає рушійні пориви, продуктивні судження щодо корисних дій, вибори на користь добра […][534].

З цього погляду, його можна визначити як духовну вправу, тобто як практику, покликану здійснювати радикальну зміну буття.

Різні типи філософського дискурсу намагатимуться здійснити цю трансформацію «Я» в різні способи. Так, навіть суто «теорійний» та догматичний дискурс, який, якщо можна так сказати, зводиться до одного лише дискурсу, може впливати, так би мовити, однією лише силою очевидності. Наприклад, своєю строгою систематичною формою, привабливими рисами способу життя, який вони пропонують, чи образ мудреця, який вони описують, теорії епікурейців та стоїків у певному сенсі примушують робити вибір життя, передбачений ними.

Але дискурс може ще збільшити свою силу переконання, концентруючись в дуже стислих викладах, а ще краще — в коротких вражаючих максимах, таких як лікувальна четвірка епікурейців. Ось чому стоїки та епікурейці радять своїм учням вдень і вночі пригадувати, і не лише напам’ять, а й письмово, ці фундаментальні догми. Саме в цьому контексті потрібно розуміти появу такого твору, як «Роздуми» Марка Аврелія. В ньому імператор-філософ формулює для себе самого догми стоїцизму. Ми маємо тут не короткий виклад чи цитатник, який достатньо було б перечитувати, не отримані раз і назавжди математичні формули, призначені для механічного застосування, адже йдеться не про розв’язання теоретичних та абстрактних проблем, а про те, щоб постійно повертатися до тих настанов, згідно з якими зобов’язаний жити стоїк. А отже, не досить перечитувати «слова», потрібно щоразу наново формулювати максими так, щоб вони вражали і спонукали діяти; тут важлива письмова дія, розмова з самим собою[535]. Загалом, можна сказати, що перевага систематичної структури теорій стоїків та епікурейців полягає в тому, що тонкощі вчення залишаються спеціалістам, а те, що у вченні є головним, стає доступним ширшій публіці: тут є аналогія з християнством, де дискусії залишаються справою теологів, а християнському люду вистачає катехизису. Таким чином, ці філософії можуть, як ми бачили, ставати «популярними». Вони є «місіонерськими».

Існує зовсім інший тип дискурсу, також відверто теорійного порядку, який набуває форми запитування, пошуку, навіть апорії, а отже, не пропонує ні догми, ні системи, зобов’язуючи натомість учнів до особистого зусилля, до активного вправляння. Такий дискурс також намагається продукувати настанову, habitus, в душі співрозмовника та підвести його до визначеного вибору життя.

У діалозі сократичного типу, в якому учитель наполягає, що нічого не знає і не має чому навчити свого співрозмовника, останній, зрештою, стає предметом запитування: він повинен обґрунтовувати себе самого та той спосіб життя, яким він живе і жив. Сократичне запитування запрошує його, таким чином, вдатись до турботи про себе самого і внаслідок цього змінити життя.

Платонівський діалог, такий як «Софіст» чи «Філеб» є більш інтелектуальною вправою, однак потрібно визнати, що він є передусім «вправою». Він, як ми бачили, має одну головну мету — не розв’язати порушену проблему, а «зробити кращим діалектиком». А бути кращим діалектиком означає не лише бути вправним у винаході чи спростуванні складних ходів думки — це передусім означає вміти вести діалог, відповідно до всіх вимог, які він передбачає: визнавати присутність та права співрозмовника, засновувати свою відповідь на тому, що співрозмовник сам визнає таким, що знає, а отже досягати з ним згоди на кожному етапі дискусії; а також коритися вимогам та нормам розуму, пошуку істини і, зрештою, визнавати абсолютну цінність Добра.

А отже, виходити за межі свого індивідуального бачення, щоб підноситись до всесвітньої точки зору, намагатися бачити речі у перспективі Цілого та Добра, трансформувати таким чином бачення світу та свою власну внутрішню настанову.

Втім, філософський дискурс може набувати також форми безперервного викладу, дискурсу заклику чи заспокоєння, в якому, з метою спровокувати трансформацію душі, застосовуються всі ресурси риторики.

Нарешті, третій аспект зв’язку між філософією та філософським дискурсом: філософський дискурс є однією із форм вправляння у філософському способі життя. Як ми щойно бачили, діалог є невід’ємною частиною платонівського способу життя. Життя в Академії передбачало постійний інтелектуальний та духовний обмін в діалозі, а також у науковому дослідженні. Спільнота філософів є також спільнотою вчених, які займаються математикою, астрономією чи політичною рефлексією.

Аристотелівська школа ще більше, ніж платонівська, є спільнотою учених. Аристотелівський вибір життя полягає, насправді, в «житті згідно з Розумом», тобто у віднаходженні сенсу свого життя і свого задоволення у дослідженні, тобто, зрештою, у тому, щоб провадити життя ученого та споглядати, вдаватись до досліджень, часто колективних, усіх аспектів людської та космічної реальності. Філософський та науковий дискурс, який для Аристотеля не може бути лише діалогом, для нього також є суттєвим елементом життя згідно з розумом. Діяльність ученого, втім, може долатись у містичній інтуїції, коли людський інтелект у недискурсивному дотикові входить в контакт з божественним Інтелектом.

Ми віднайдемо в інших школах ту саму спільноту дослідження, дискусії, турботи про себе та про інших, взаємного коригування; вони невіддільні, як