Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

У той час, як сказав Споел, він заприятелював з одним із барменів, хлопцем із Міссурі на ім’я Кріс Слейд. Слейд шукав можливість виїхати з Джерсі й знайшов роботу в парку трейлерів у Сент-Луїсі, отож запропонував Споелу поїхати з ним. Він хотів поїхати одразу після зимових свят, тому це пришвидшило всі події.

Споел почав стежити за будинком Вайдера впродовж кількох вечорів. О десятій вечора забігайлівка зачинялася, то десь о пів на одинадцяту він уже ховався в саду поза будинком. Помітив, що двоє людей приходили до професора досить часто — хлопець, схожий на студента, і високий, доброї статури тип, із нечесаною бородою, який, схоже, був майстром. Але жоден із них на ніч не залишався.

— Двадцять першого грудня я звільнився з бару й сказав власнику, що прямую на Західне узбережжя. Він віддав мою платню та дві пачки цигарок. Я не хотів, щоб мене бачили неподалік, тому попрямував до Ассунпінк-Крік, де переховувався у дровітні, допоки не стемніло, а тоді вирушив до будинку професора. Гадаю, я дістався туди близько дев’ятої, але професор був не сам, а з хлопцем. Обидва випивали у вітальні.

Я запитав Споела, чи він пам’ятає вигляд юнака, але той відповів, що не зміг би його описати, бо він був такий самий, як інші зіпсовані діти, що жили коштом своїх батьків в університетському містечку. За три дні до нападу, коли він стежив за домом Вайдера, юнак майже побачив його у вікно; він дивився просто на Споела, перш ніж той встиг заховатися. На щастя, падав сніг, отож хлопець, мабуть, подумав, що помилився.

— То, певне, Річард Флінн, — сказав я. — Ти впевнений, що з ними не було жінки?

— Цілком. Лише ті двоє. Як я сказав, я дістався туди близько дев’ятої. Хлопець не йшов аж до одинадцятої вечора, опісля професор залишився в будинку сам. Я зачекав ще хвилин із десять, аби переконатися, що хлопець пішов. Я думав подзвонити у дзвінок і вдарити Вайдера, коли він відчинить двері, але він полегшив мені роботу — відчинив вікна, які виходили в задній двір, і пішов нагору. Отже, я прокрався в будинок і заховався в коридорі.

Вайдер повернувся вниз у вітальню, зачинив вікна і сів на диван, переглядаючи якісь папери. Споел підкрався позаду нього і вдарив по голові бейсбольною битою. Удар був не дуже сильний, мабуть, тому, що професор зумів піднятися й обернутися до нападника. Споел обійшов диван і почав несамовито бити професора, десять чи дванадцять разів, перш ніж той упав на підлогу. Споел одягнув маску, отож не боявся, що Вайдер упізнає його. Він уже намірився пошукати в будинку гроші, коли почув, як хтось відчиняє передні двері. Тому Споел миттю відчинив скляні двері, оббіг будинок і зник у заметілі.

Він кинув биту в напівзамерзлий потік і заховався в дровітні біля Ассунпінк-Крік на ніч. Наступного ранку він зустрів Слейда в Принстон Джанкшн і вони вирушили в Міссурі. Пізніше він дізнався, що професор помер.

— Мабуть, я вдарив його сильніше, ніж думав, — зробив він висновок. — От так я й став убивцею. Знаєш, що? Не можу повірити, що саме я це зробив. Я завжди був переконаний, ніби втратив глузд через таблетки, які мені давали в божевільні. Я не кажу так лише для того, щоб довести, що мене не треба звинувачувати; у будь-якому разі зараз це немає ніякого сенсу.

— Ти ж був умовно-достроково звільненим, — сказав я. — Хіба ніхто не підняв тривоги, коли ти покинув Нью-Джерсі? Невже тебе не шукали?

— Не знаю, чоловіче. Я просто поїхав. Після того ніхто не ставив мені жодних запитань, і я не вляпувався у проблеми із законом до 2005 року, коли мене зупинили на трасі за перевищення швидкості. Я сказав своєму адвокатові, що був дуже давно пацієнтом у Трентоні, тому він попросив психіатричний тест. Експерт, призначений судом, постановив, що я достатньо свідомий, щоби постати перед судом, тому мене допитали і засудили. І ти знаєш, у чому іронія? Коли в мене був здоровий глузд, а я кажу тобі, у мене таки був здоровий глузд, я закінчив у божевільні. Але коли навіть я був переконаний, що в мене не все добре з головою, мене відмовилися посилати в божевільню і вирішили натомість зробити мені ін’єкцію.

— Відтоді минуло досить багато років, і, можливо, ти не все пам’ятаєш надто добре, отож дозволь мені запитати ще раз: ти впевнений, що професор провів той вечір із білим хлопцем років двадцяти й більше ні з ким? Можливо, ти не надто добре бачив — на вулиці падав сніг, ти ховався на задньому дворі, й, можливо, у тебе був не надто хороший ракурс…

— Я — точна людина. Ти сказав, що тебе було призначено до цієї справи…

— Правильно.

— То, можливо, ти пам’ятаєш, яке те місце на вигляд. Вітальня мала два великих вікна і скляні двері, що відкривалися в задній двір та на озеро. Коли світло ввімкнене і гардини в кімнаті відкриті, можна було все чудово бачити. Професор із хлопцем їли за столом. Вони розмовляли, хлопець пішов, а професор залишився сам.

— Вони сварилися?

— Не знаю. Я не міг чути, про що вони розмовляли.

— Ти кажеш, що хлопець пішов об одинадцятій годині вечора?

— Десь близько одинадцятої. Я не дуже впевнений. Могло бути о пів на дванадцяту, але не пізніше.

— А десятьма хвилинами пізніше ти напав на Вайдера?

— Так, як я сказав, спочатку я зайшов у будинок і заховався, тоді він повернувся в кімнату і саме тоді я його вдарив. Може, це тривало не десять хвилин, можливо, двадцять, але не довше. Мої руки були все ще замерзлими, коли я вдарив його уперше, тому я спартачив удар, отже, не міг ховатися всередині довго.

Я дивився на нього і дивувався, чому його ім’я зовсім не спало мені на думку, коли я розслідував імовірність убивства як акту помсти, здійсненого кимось із колишніх пацієнтів професора.

Справді, список справ, де Вайдер свідчив як експерт, був дуже великим. А прокурор був тупуватий і неорганізований. Він розсилав нас у різні боки, а тоді наступного дня змінював свою думку про те, за якими напрямками ми мали стежити, тому, мабуть, у мене не було шансу перевірити все до останньої деталі. Репортери вимотували нас, пишучи різний божевільний матеріал у газетах. А я роз’їжджав із пляшкою випивки, захованою в машині, роздумуючи, чи достатньо п’яний, щоб мене викинули з