Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

— Чому тебе не звільнили?

— Коли-небудь був у божевільні?

— Ні.

— Ніколи не йди туди. Це було жахливо, чоловіче. Незабаром після того, як я туди потрапив, вони змусили мене випити чашку чаю, і я прокинувся через два дні, навіть не знаючи свого довбаного імені. Там були типи, які вили, наче дикі звірі, або накидалися на тебе і били без жодної причини. Один чувак відкусив зубами вухо медсестрі, коли вона намагалася його нагодувати. Речі, які я там бачив, чоловіче… Я чув, що аж до шістдесятих вони виривали всі зуби пацієнтам, стверджуючи, що це для запобігання інфекції. Інфекції? Ага…

Він розповів свою історію. Його били й охоронці, і ув’язнені. Наглядачі, як стверджував він, були корумповані, тому, коли ти мав готівку, то отримував усе, що хотів, але коли ні, — ти мрець.

— Люди думають, що коли ти ув’язнений, то у твоїй голові максимум жінки, — сказав він. — Скажу тобі, це не так. Звичайно, тобі бракує того, щоб із кимось переспати, але найважливіша річ — це готівка, повір мені. Якщо в тебе немає грошей, то ти практично мертвий, ніхто не цікавиться тобою, крім тих, хто збирається надерти тобі зад. А я не мав навіть копійки, чоловіче. У в’язниці ти можеш працювати, щоби заробити собі трохи готівки, навіть якщо родичі не присилають тобі грошей. Але в божевільні ти проводиш цілий день, лише дивлячись на стіни, коли в тебе немає нікого назовні, щоб переказати грошей. А мені ніхто не надіслав ані копійки.

Через три тижні після прибуття, як розповідав Споел, його забрали у спеціальну палату, де було ще близько десяти ув’язнених, усі віком від двадцяти до тридцяти, всі здійснювали насильницькі злочини. Як він пізніше з’ясував, йому та іншим давали експериментальні ліки, що були частиною програми, яку координував професор під іменем Джозеф Вайдер.

— Я говорив зі своїм адвокатом кілька разів, але він лише дурив мене. Наприкінці він відверто сказав: через рік він зможе подати апеляцію судді, щоби мене звільнили або перевели в лікарню з менш суворим режимом. Я не міг повірити в те, що відбувалося. Двоє типів обікрали мене, я побив одного з них і забрав вісімдесят доларів із його гаманця, гроші, які навіть не покрили мої витрати на цигарки, і ось я замкнений у божевільні, щонайменше на рік.

— Ти не мав можливості поговорити з професором Вайдером?

— Звісно, він інколи заходив у нашу палату. Він ставив нам різні запитання, змушував нас вибирати кольори, заповнювати анкети, щось типу цього. Ми були лише морськими свинками, чоловіче, білими пацюками, знаєш? Я тому типу так і сказав: «Цей сучий син Дуейнн сказав мені, що знає вас, тому я й погодився на божевільню, тільки б уникнути чогось серйознішого. У мене така сама ясна голова, як і у вас. У чому проблема?» Цей тип тільки дивився на мене своїми очима, схожими на очі здохлої риби, — я можу уявити їх навіть зараз — і знаєш, що він сказав? Нібито не знає, про що я говорю, я там, бо в мене психічні проблеми, я маю бути зацікавлений у лікуванні, і я залишатимуся там стільки, скільки він уважає за потрібне. Маячня.

Далі Споел розповів, що в нього почалися страшенні жахіття, навіть не впевнений, чи наяву, чи уві сні, і таблетки, які йому давали, зробили більше шкоди, ніж добра. Хлопці в палаті скаржилися на жахливий головний біль, і оскільки лікування продовжувалося, багато з них були прив’язаними до ліжок через галюцинації. Більшість вибльовували все, що їли, і мали висипання на шкірі.

Через рік Споела відвідав інший адвокат Кеннет Болдвін. Хлопець сказав, що забрав справу в Дуейнна, який виїхав із Нью-Джерсі. Споел розповів йому, як він тут опинився та якою була початкова угода. Він не знав, чи новий адвокат повірив, але все ж подав прохання до судді переглянути справу його клієнта. Споел знову зустрівся віч-на-віч із Вайдером, який відхилив прохання про звільнення та відмовився погодити перехід у психіатричну лікарню Марлборо з легшим режимом. Споела було відправлено назад у Трентон.

— Приблизно за півроку до того, як я вибрався з пекла, — продовжував він, — нас перевели в інші палати, і експериментальна палата закрилася. Моє лікування змінилося, і я почав почуватися краще. У мене більше не було кошмарів і головного болю, але я все ще прокидався, не знаючи, хто я. Мої нерви не витримували, навіть якщо я намагався приховати це і ставитися до кожного прихильно, щоб показати, що я не божевільний. Як вони змогли це зробити зі мною, чоловіче? Добре, я не був хорошим хлопцем, але я нікого не вбивав і навіть не побив би того типа, якби він мене не обібрав. Вони поводилися зі мною, наче з твариною, і нікого це не гребло.

Коли його справу переглядали ще раз, Споел зауважив, що Вайдера більше не було в комісії. Його прохання про звільнення під правовим наглядом пройшло, і кількома тижнями пізніше він покинув лікарню.

Це було в жовтні 1987 року. Вийшовши на волю, Споел навіть не знав, де житиме. Усе його майно було продане в рахунок оренди власником сміттєзвалища, на якому він жив до схоплення. Хлопці з банди не хотіли більше його знати, побоюючись привернути увагу копів. Лише один тип, американець китайського походження, змилувався і дав йому їжу та притулок на кілька днів.

Кількома тижнями пізніше Споел зумів отримати роботу посудомийника в забігайлівці біля Принстон Джанкшн, і власник, хороший чоловік, дозволив йому спати у складському приміщенні. Споел одразу почав стежити за Вайдером, який жив поблизу, у Вест Віндзор. Він мав намір виїхати і почати нове життя, але не хотів від’їжджати, не помстившись професору. Він був переконаний, що Вайдер разом із Дуейнном та ще кількома спільниками працювали за якоюсь схемою і постачали об’єкти для секретного дослідження і що він потрапив у їхню пастку. Він збирався змусити їх заплатити. Але оскільки Дуейнна неможливо було знайти, то оплатити рахунок мав Вайдер.

Споел відшукав адресу Вайдера і зауважив, що той жив сам, в окремому будинку. Спочатку планував побити його на вулиці, під прикриттям ночі, але, вирахувавши будинок професора, вирішив, що це найкраще місце для атаки. Споел укотре наголосив, що не мав наміру вбивати професора, а лише хотів вибити з нього всю дурість, тому він забрав у якихось дітей бейсбольну биту і замотав її у старий рушник, щоб пом’якшити удари.