Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

8.3 Розділ

Я не знала, чи дозволила б це ще хвилину тому, але зараз не могла відштовхнути його. У його поцілунку було стільки ніжності, що я відчула, як щось ламається всередині мене — та стіна, яку я завжди вибудовувала, коли відчувала себе вразливою. Але зараз я була надто схвильована всім, що відбулось, тому просто дозволила статись тому, що сталось. Його теплі губки ледь злегка рухались, вдихаючи свою ніжність.

Він відхилився, дивлячись на мене, наче на щось крихке й дорогоцінне.

—  Я знаю, яким ти мене бачиш, але я на відміну від нього не скривджу тебе, — тихо промовив він, але в його голосі звучав виклик.

Я відвела погляд, змушуючи себе відірватися від цього моменту.

— Нам не варто тут розсиджуватись, ніч занадто неспокійна, — сказала я, підводячись, і кинула короткий погляд на порожню площу.

Темрява гніздилася в кожному куточку, а легкий вітер грав із залишками соломи на помості, створюючи відчуття, ніби за нами хтось спостерігає.

— Ем... здається, я тепер без нічлігу, — промовив Стефон, також підводячись, ніби обережно намацуючи свої сили після колодок.

Я зітхнула, розуміючи, що це був неминучий результат.

— Я так і зрозуміла, — знизала плечима, дивлячись на нього з сумішшю співчуття й роздратування.

— Обіцяю, проблем не буду створювати, — сказав він із ледь помітною усмішкою. — Згодиться і твоє горище, твоя тітка навіть знати не буде.

— Тільки навіть не думай перетворюватись у мене вдома, — різко додала я, рушивши в сторону вузьких вуличок, що вели до мого провулку. — Я тебе іншим ще не бачила, і це трохи лякає.

Стефон посміхнувся своєю фірмовою нахабною усмішкою, що завжди здавалася одночасно заспокійливою і дратівливою.

— Обіцяю, — відгукнувся він, легко й невимушено. Його кроки швидко наздогнали мене. — Ніяких перетворень. І піду ще до світанку.

Я краєм ока помітила, як його погляд змінився — став зосередженішим.

— Тим паче в мене плани.

Я різко обернулась, упираючи руки в боки.

— Які плани? — спитала з підозрою, намагаючись вловити його наміри.

Стефон підняв руки вгору, як капітулянт, і знову посміхнувся.

— Нічого кримінального, обіцяю.

В його голосі звучала легкість, я йому повірили.

Далі ми пішли мовчки, але атмосфера між нами не була важкою. Місячне світло пробивалося крізь рвані хмари, залишаючи довгі тіні на камінні мостової. Я ловила на собі його погляд кілька разів, але він не промовляв нічого. І це було дивно. Зазвичай Стефон не упускав нагоди кинути саркастичний чи двозначний коментар, але зараз він мовчав.

Я не могла зрозуміти, чи це мене заспокоювало, чи, навпаки, ще більше насторожувало. Його кроки звучали рівно й розмірено, і в цьому ритмі я раптом почала шукати хоч якийсь знак.

— Що? — несподівано спитав він, коли я черговий раз упіймала його погляд.

— Нічого, — відповіла я швидко, повернувши голову вперед.

Коли ми дісталися мого подвір’я, я зупинилась біля дверей, стискаючи їхнє дерев’яне оздоблення, ніби це допоможе мені зібратися з думками.

Я стояла на ґанку, і ніч огортала нас своїм холодним подихом. Я відчувала, як серце б’ється швидше, але не знала, через що — через його слова чи через тишу, яка змушувала кожен звук здаватися гучнішим.

— Тримайся тихо, — кинула я, відчиняючи двері. — І не забувай: тітка дуже чутлива до звуків.

— Зажди, я ще дещо хотів тобі сказати, — раптом тихесенько звернуся Стефон до мене.

Він стояв на землі, всього якийсь мер розділяв нас. Вовкулака підняв голову до неба, погляд його ковзнув по темних хмарах, що закривали зорі.

— Коли я тільки—но потрапив у твій світ, усе здавалось наче ще одна пригода. Хто б у моєму світі міг похвалитися тим, що був в іншому вимірі? — Його голос звучав тихо, але глибоко, як нічний шелест листя.

Я мовчала, лише прислухалася, ніби боялася пропустити хоч слово.

— Але тепер… після всього, що сталося…

— Тепер усе не здається грою, так? — додала я, відчуваючи, що розумію його краще, ніж він сам міг очікувати.

Стефон усміхнувся, але його усмішка була тьмяною, без звичної лукавості. Місяць нарешті вирішив показатись і я добре могла його розгледіти. Навіть розрізнити емоції на його обличчі.

— Не дуже весело, коли пригода перетворюється на моторошну подорож, — він подивився прямо на мене, його очі були такими виразними. — І я зовсім не хочу, щоб ти постраждала.

Його голос тремтів, але він продовжував, ніби боявся втратити момент.

— Знаю, там, у Венти, я був занадто самовпевнений, але я був серйозним, коли казав, що буду поруч. Я захищатиму тебе, не тому що так напророчила болотяна відьма. Маланко, я…

Я підняла руку, жестом спиняючи його.

— Ти нічого мені не винен, хто б що не казав. І мені теж є що сказати. Ти мусиш мене пробачити, це була моя ідея.

— Яка? — він схилив голову на бік, його погляд тепер був трохи збентеженим, але все ще уважним, наче він намагався читати мене як книгу.

— Ти був спійманий на гарячому, і я не знала, як тебе виправдати. Тому сама запропонувала повинність на площі. Це був єдиний мій варіант.

Стефон здивовано звів брови, а потім засміявся, тихо, але щиро.

— Ну, взагалі—то могло бути гірше. Крім тебе, ніхто б не став на мою сторону на суді. Навіть не уявляю, що б було. Тому, тобі немає за що просити пробачення.

Я закусила губу, намагаючись стримати усмішку, але все одно відчувала полегшення, чуючи ці слова.

— Пообіцяй, що таких дурощів більше не робитимеш? — суворо промовила я, але в голосі все ж відчувалася ніжність.

Стефон по—дитячому відсалютував, випрямившись переді мною, і на його обличчі з’явилася звична широка усмішка.

— Обіцяю.

Я хитнула головою, водночас не знаючи, як сприймати його жарти, але й не бажаючи втратити цей легкий момент.

— Добре, ходімо. І не шуми, — додала я, повертаючись до дверей.

Ми тихенько пройшли через коридор і дістались до драбини, коли раптом я почула знайоме вовтузіння з кімнати тітки. З її кімнати одразу почувся голос:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍