Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

— Відпусти мене… — видихнула дівчина, сама не знаючи, до кого звертається.

І раптом вона відчула як її схопили. Руки — справжні, сильні, теплі — вчепилися в неї, різко вириваючи із заціпеніння. Ляна навіть не встигла закричати, як її потягнули назад, через що вона мало не впала.

— Ти, бляха, зовсім з глузду зʼїхала?! — почувся переляканий голос Олексія. — Біжи!

Він силоміць потягнув її за собою. Його пальці до болю стискали руку дівчини, проте Ляна від страху не могла мовити й слова.

— Ти… Ти бачив це? — задихаючись, прошепотіла Ляна, коли вони зупинилися біля першого-ліпшого паркану, ховаючись у його тіні.

Лише тоді Ляна зрозуміла, що він тримав її не просто за руку — він притиснув її до себе, стискаючи у сильних обіймах, як щось безцінне, як те, що нізащо не можна відпускати.

Олексій нахилився ближче, і його губи опинилися зовсім поруч із вухом дівчини:

— Ти більше ніколи не виходитимеш вночі сама. Чуєш мене?

Ляна не змогла відповісти. Бо він досі тримав її. Бо вона не могла заперечити. Бо частина її — дурна, безрозсудна — почала відчувати себе в безпеці поруч із ним.

Авто Олексія знаходилося прямо за рогом. Вони сіли в машину і всю дорогу мовчали. Ляна навіть не питала, куди вони їдуть. Вона не могла забути пекельного подиху істоти на своєму обличчі. Не могла забути власних відчуттів. То було інакше, аніж із Влаславом. З останнім дівчина відчувала тільки фізичний, тваринний потяг. Дикий, первісний, позбавлений ніжності. Але те, що вона відчула з дивним створінням, вкрай відрізнялося. То був ніби гіпноз. Легкість, розслаблення перемішалися зі страхом, на коротку мить повністю підкоривши собі.

— Приїхали.

Ляна здригнулася і глянула вперед. Вона й не зчулася, як Олексій привіз її у саме серце лісу — до себе додому.

— Де ми?

Олексій вийшов з авто, обійшов довкола і подав руку Ляні.

— Ми в мене вдома.

— Чому?

— Тут ти в безпеці.

Вони піднялися сходами вверх. Будинок із великою мансардою та панорамними вікнами, із дорогого темного каменю — дівчина зовсім не сподівалася побачити щось подібне посеред лісу у Богом забутому селі. Її та Власлава помешкання і близько не стояли поруч з оселею Олексія.

— Ти тут живеш? — здавалося, Ляна не могла повірити в те, що ці хороми належали комбайнеру. — Звідки це все?

— Ну, я ж займаюся експортом зерна. Це моє золото.

Олексій підвів дівчину до дверей, проте не встиг натиснути на ручку, як ті відчинилися самі і на порозі з’явилася літня жінка у білій хустині, з-під якої визирало кілька пасем сивого волосся. Її обличчя було вкрите зморшками, проте очі були на диво лагідні та добрі. «Бабуся, мабуть», — подумала Ляна.

— Сину! — жінка схвильовано кинулася до Олексія. — Де ти був?

Хлопець обійняв її і вказав на Ляну, яка невпевнено зупинилася на передостанній сходині.

— Мамо, прийми гостю на ніч.

Жінка ковзнула поглядом по Ляні і зітхнула.

— Проходьте.

Інтер’єр будинку вразив дівчину ще більше. У великій просторій вітальні не було нічого зайвого. Біля вікна стояв довгий стіл зі стільцями, поодаль — диван, журнальний стіл та два м’які крісла біля каміну. Ковані люстри звисали зі стелі, м’яко освітлюючи приміщення. Дівчина не змогла приховати свого здивування:

— Ого!

Олексій засміявся.

— Ти думала, що я живу у глиняній хаті під солом’яною стріхою?

Ляні стало незручно і вона вирішила промовчати.

— Ти сідай ближче до каміну, — Олексієва мама вказала на крісло. — А я заварю вам чаю. Синку, дай гості плед. Вона вся трясеться.

Із цими словами жінка вийшла з вітальні. Олексій взяв з дивану складений плед і турботливо накинув на плечі Ляни. Та й справді тремтіла, але сама не розуміла від чого: чи то від нічної прохолоди, чи від пережитого страху.

— Дякую…

Дівчина сіла в крісло і вдячно всміхнулася. Хлопець сів біля неї на диван. Тільки зараз Ляна поглянула на Олексія іншими очима. Спершу він здавався їй звичайним сільським хлопцем-комбайнером. Проте тепер перед нею сидів молодий перспективний підприємець, який зміг налаштувати власний бізнес, побудувати котедж та піклувався про матір. І найважливіше — він протистояв Влаславу і не опускав перед ним голови.

— То ти крутий?

Олексій засміявся.

— Типу того.

— Як ти добився всього? — Ляна розглядала стильний дизайн будинку.

— Важкою працею, — Олексій пильно спостерігав за дівчиною. Йому подобалася її реакція, як і сама Ляна.

Дівчина підвелася з крісла, кутаючись в плед, і підійшла ближче до каміну. Її увагу привернула одна зі статуеток, які стояли на ньому. Бронзовий змій, скручений у кільце, стояв на круглому постаменті. Його тіло було вкрито витонченим орнаментом, що нагадував прадавні руни. Змій загрозливо сичав, висунувши роздвоєного язика з вузької пащі, готовий атакувати будь-якої миті. При світлі каміну бронза відливала червоним, неначе всередині ховався жар, що не згасав уже століттями. Ляна провела по статуетці пальцем і на секунду їй здалося, що та ворухнулася.