Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Розділ 17. Коли темрява оживає

Він мчав поміж дерев зі швидкістю вітру, не відчуваючи болю від колючого гілля, яке нещадно било по всьому тілі. Розпашілий, озвірілий — він відчував її запах. Такий манливий та звабливий — запах молодої жінки.

Зупинився на окраїні лісу, звідки було добре видно її будинок. Давно в селі таких не будували. Ну, хіба що хороми того засранця, який називав себе головою громади. І його власні…

Він спустився вниз, майже торкаючись землі, сухої через брак дощів. Ковзав своїм гладким животом втоптаною сільською стежиною. Звивався, ніби хробак, поміж стернею та бур’янами.

Вона була вдома. Сиділа у вітальні на дивані і щось дивилася на своєму ноутбуці. Блискуча шкіра, намащена якимось пахучими жіночими штучками, вабила до себе. Волосся дівчини, досі вологе після душу, закрутилося у пружні локони. Її тонкі пальці, які ще недавно у сні стискали власне тіло, жваво набирали повідомлення на телефоні. Дивна вона, не така як інші.

Він майнув до вікна, але те виявилося зачиненим, як і камін. Йому знадобилося менше хвилини, аби перевірити всі можливі входи до будинку. Марно. Добре запам’ятала сучка…

Він ще якусь мить дивився на дівчину, а потім зник, метнувшись у небо червоним спалахом.

 

***

«Що було у папці?»

«Потім розкажу. Хочу спати».

 Ляна почекала, сподіваючись на відповідь, проте Олексій так більше й не відписав. Вона відклала телефон і поклала фільм на ноутбуці на павзу. Навіть історична драма, які дівчина так любила, сьогодні не могла її зацікавити.

Здавалося, Ляна ще більше змарніла. Почало випадати волосся, збився цикл. Вона навіть помітила дрібні зморшки на обличчі. Проте це не налякало її. Виснажене тіло дівчини працювало ніби на автоматі. Вона прокидалася в різній годині, йшла в душ, перевдягалася в чистий одяг, пила свою улюблену каву. Спочатку Ляна старанно виконувала всю роботу від начальника, але згодом усвідомила, що не готова повернутися до темпу, в якому працювала раніше.

Надокучливі думки про Власлава не покидали її голови. Дівчина ненавиділа його. Ненавиділа й зневажала себе через той незрозумілий потяг. Ляна намагалася думати логічно, аналізувати свої відчуття, проте не знаходила пояснення тому мазохізму. Врешті вона підвелася, натягнула худі поверх короткої піжами і, прихопивши телефон та ключі, вийшла з будинку.

 

Село давно спало. Повітря пахло прілим листям і димом, а небо було таким чорним, що, здавалося, у ньому можна потонути.

Ляна добре й не пам’ятала, де жив голова, проте ноги несли самі. Її вабило до нього, і вона більше не могла чинити опір цьому відчуттю.

— Я просто хочу побачити його, — вона повторювала цю думку, ніби це мало виправдати її нерозсудливий вчинок.

Раптом неподалік хруснула гілка. Ляна різко зупинилася. Здавалося, щось рухалося між деревами обабіч дороги. Дівчина обернулася, вдивляючись у темряву. Тиша. Жодного звуку. «Здалося», — спробувала заспокоїти саму себе. Ляна зробила ще кілька кроків — і відчула це.

 

Чужа присутність.

 

Темрява навколо ставала дедалі густішою. Повітря здавалося липким, воно тиснуло на плечі, змушуючи Ляну сповільнити крок. Їй не подобалося це відчуття. Щось було поруч.

Вітер шелестів у гілках дерев, і цей звук здавався їй підозрілим. Він був надто рівномірний, надто штучний. Ляна знову зупинилася, затамувавши подих і цієї ж миті гілка тріснула вже за її спиною. Ляна різко обернулася. Темрява. Нічого більше. Серце калатало в грудях, вибиваючи рваний ритм. «Та годі тобі, Ляно…» Дівчина зробила ще кілька обережних кроків уперед. Дорога звузилася. Праворуч здіймалася стіна високої кукурудзи, ліворуч — паркан з дерев, гілки яких здавалися сплетеними між собою руками.

Знову хруст та дивне шипіння. Тепер уже зовсім поруч. Ляна прискорилася, але не встигла зробити й кількох кроків, коли відчула як щось ковзнуло по її литці. Гладке. Холодне. У пам’яті одразу виринув образ потерчати. Дівчина зойкнула, різко відскочивши, і її погляд вловив ледь помітний рух попереду. Щось звивалося у траві, велике та небезпечне. Тиша заліпила вуха Ляни, стискаючи скроні. Дівчина відчула, як її нудить від страху. Вона напружила очі, намагаючись розгледіти бодай щось. «Коли довго вдивлятися у морок, він почне вдивлятися у тебе», — промайнуло в її голові. На коротку мить Ляна побачила очі, дві маленькі червоні цятки, які блиснули і одразу згасли.

Дівчина кинулася назад, ледь не перечепившись. Воно слідувало за нею ззаду. Шурхотіло поміж листям. Не хотіло випускати дорогоцінну здобич.

Ляна озирнулася через плече і побачила тінь, що повільно підіймалася вгору, набуваючи форми. Червоне полум’я очей знову спалахнуло. Дівчина зупинилася, розуміючи, що не зможе втекти. Істота височіла над нею в німій тиші посеред сільського шляху. Її вузькі зіниці-щілини впивалися у Ляну, перетворюючи на попіл її думки.

Дівчина намацала телефон у кишені худі. Її закляклі пальці розблокували його і Ляна по пам’яті ввійшла в журнал дзвінків. Проте вона не знала, кому може зателефонувати та попросити про допомогу. Створіння зжере її швидше, аніж хтось відповість на дзвінок. Дівчина заплющила очі. Вона відчула, як щось жарке наблизилося до її обличчя, ніби вона стояла надто близько до вогню. Гарячий подих сколихнув волосся Ляни, відкидаючи його назад. Жар торкнувся її щік, опускаючись нижче, до шиї та грудей. Серце дівчини калатало. Здавалося, істота чула його. Зрештою все тіло Ляни немов опинилося у палаючих обіймах. Невидимі руки торкалися, пестили, проникали глибоко в її нутро. Без дозволу, він цілковито вивчав її всю, ніби досконалу скульптуру середньовічного майстра. Він сам не міг повірити у те, що вона була реальна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍