Костянтин Шелест - Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест

Щоб дістатися до горішнього майданчика, де, власне, й мешкала магеса – а господинею вежі, як він потім зрозумів, була саме жінка, знадобилася година. Вісімсот шістдесят дві скоби. Чотириста двадцять два метри – на стіні, якою він піднімався, виявилися цікаві зарубки, що повторювалися з однаковим інтервалом. Інтервал цей якраз збігався з його уявленням про місцеву систему вимірювань. Тим більше, що зарубки старі, залишені, схоже, ще будівельниками вежі – вирізані чітко і рівно, а не накарябані аби як. Значить, міра мала бути точна. Вибравшись на останній майданчик, куди доходили скоби, зрозумів, що це ще не все. Діаметр вежі в цьому місці був уже, всього, метрів п'ятдесят, підпірними колонами простір було розділено на чотири сектори. Дуже схоже що це робочі кімнати і щось типу будуара. Усе з білого каменю, напевно – місцевий мармур. Від часу, вологи та пилу мармур, звісно, потемнів, але не втратив своєї величі. Проходу з нижнього поверху сюди не було – підлога була банально пробита, далі нагору, замість шахти ліфта вже вели гвинтові кам'яні сходи. Теж мармурові, схоже... Одна кімната явно для омовінь та інших процедур – по середині стояла шикарна колись ванна з білого металу. Власне – не стояла, а валялася на боці. Ніяких ніжок у неї не було, чи то вкрали, чи то ще щось. Цілком її, видно, не змогли потягти, а розламати не вийшло, видно, що дуже старалися, але безуспішно. Покоцали, поколупали і все. Не змогли. Навіть дірок немає. Ні якихось труб для подачі води, ні чогось ще з приладдя не залишилося – або поцупили, або функціонувала місцева техніка дуже круто, без труб, кранів і зливу. Трохи подалі знайшов залишки чогось типу душової кабінки. Зроблена була з каменю, але абсолютно прозорого. Чи це скло такої товщини? Розламати і потягнути теж не змогли – сліди відколів були, але все залишилося ціле. Ну й окремо залишилася дірка в підлозі, схоже – білий друг стояв. Усі інші кімнати були схожі у своїй порожнечі. В одній знайшов залишки навіть не ліжка, а ліжбища... Піднявшись на наступний поверх уже сходами, отетерів – тут усі стіни були прозорі. Той самий камінь чи скло, що огороджував душову, повністю перекривав периметр. Висота – метрів вісім. Найтонші перегородки відокремлювали п'ятиметрові секції цієї стіни одна від одної. "Тисяча двісті п'ятдесят шість квадратних метрів скла і підлога під дві тисячі... хоч на коні скачи" – прикинув Макс. Як і слід було очікувати – порожньо було і тут. Підійшов до краю, відчуття мало не змусили відсахнутися. Ноги зрадницьки затремтіли. Скло було абсолютно чистим і прозорим і до землі все-таки чотириста двадцять метрів, це навіть не десятий поверх. От, фігня ж ти яка – стоїш на землі, на тротуарі – за бордюром, нижче на десять сантиметрів – дорога. І все нормально, жодних проблем. А якщо дорога буде нижче на чотириста метрів – то ноги вже підгинаються. Хоча стоїш-то абсолютно однаково. Освоївся і перестав боятися швидко – може далося взнаки те, що він уже бував і на більшій висоті. Огляд, звісно, був шикарним, усе місто – як на долоні. Усі сім веж, стіна... ага... он є ще один пролом... але, схоже, невдалий – зламали тільки кілька метрів згори і все. Доторкнувся до скла рукою... несподівано тепле... світло в очах потьмяніло.

…

Те саме скло стіни. За ним темрява ночі. Сусідні вежі світяться вогнями, як навігаційні башти в аеропортах, за стіною, вдалині через пустелю, видніється світло вогнів Фортеці. Обидва місяці зазирають всередину, ледь освітлюючи вродливу жінку, що стояла трохи правіше від точки огляду Макса і щось видивлялася вдалині. У напівтемряві точно розгледіти яка вона не виходило, але красива – це точно. Бліде обличчя під світлом місяців здавалося висіченим з того ж каменю, яким були оздоблені підлога і стеля, темні брови врозліт, тонкі риси, темні, мигдалеподібні очі. Довге густе, темне ж волосся спадало на плечі. Крила носа тріпотіли – жінка була схвильована. Та й уся її краса була якась надмірно жорстка, хижа... Було в ній щось… лякаюче. Довга сукня зі спущеними плечима, оголену спину і високі груди прикриває тонка накидка. Трохи осторонь, сантиметрів за десять над поверхнею підлоги, висить витончене біле крісло, яке зігнулося в повітрі наче краплина води під натиском вітру. У кріслі сиділа людина. Довге темне волосся, коротка борода, одягнений як грек часів Трої – щось подібне до тоги і накидка, застебнута на плечі. Мускулистий і широкоплечий. Напевно, для жіночого ока – красень. Сидів нерухомо і дивно розслаблено, ніби непритомний. Хоча спочатку здалося, ніби спить.

Поруч із ним ще одне крісло, таке саме. Порожнє. Столик між кріслами теж ніжок не мав і виявляв з себе лише тонку прозору пластину. Тому здавалося, ніби завмерлі в очікуванні два келихи для вина, просто висять у порожнечі. Келихи практично земної форми, здавалися виготовленими з рідкого срібла, були якось підсвічені зсередини. До того ж світилися не всією поверхнею, а так, ніби всередині стінок світловоди і підсвічувався лише тонкий обідок зверху і трохи ніжка, через що вся срібно-прозора поверхня трохи мерехтіла. Пляшки не було, замість неї над келихами завис акуратний глечик із чогось темного з довгим і тонким горлечком.

Саме приміщення майже не відрізнялося від того, що він уже бачив, тільки чисте, не запилене. На підлозі, під кріслами і далі в темряву стелився величезний килим із товстенним ворсом. Судячи з усього – чорний з мереживом тонких сріблястих ліній. Камінь стелі й підлоги, де не був прикритий килимом, матово білів, відбиваючи далеке місячне світло.

У центрі залу блиснуло – холодним, майже білим світлом засвітилася куля метра півтора діаметром, гіллясті блискавки пробігали по ній у різних напрямках. "Ось... зараз Термінатор з'явиться" – встиг подумати Макс. Нарешті, куля спалахнула потужним білим спалахом і згасла. На її місці залишилася стояти нахилена людина. Молодий хлопець, у доволі простому, але практичному одязі. Щось у ньому було дуже знайомим. Настільки знайомим, що аж хотілося постукати себе по лобі від того, що не може згадати таку просту річ. Жінка обернулася на звук, а коли танець вогнів закінчився, присіла в глибокому реверансі.