Ілля Вінницький - Сліпий ліс, Ілля Вінницький

Раптом все затягнули білі хмари, які було неможливо пробити поглядом. І ось їхньому погляду відкрилися споруди. Через мить вони побачили величезне місто з високими будівлями, площами та широкими вулицями. Такого міста чи чогось подібного вони ніколи не бачили.

Скрізь стояли величезні вежі з безліччю вікон, які були ніби прозорими, але в той же час повільно переливаючись, змінювали свій колір від блідо-фіолетового до яскраво-жовтого. І змінювалися вони не цілком, а хаотично, принаймні так здавалося. Ніби в чисту воду по краплі потрапляв той чи інший барвник. Це було захоплююче видовище, але від нього починало нудити через такі перетворення.

Вони навіть не одразу зрозуміли, що їх ведуть на смерть за те, чого вони не робили.

Вони опустили погляд під ноги, але картина не стала звичнішою. Замість землі чи каміння під ногами була порожнеча.

Лесик першим схилив голову, побачив це і мимоволі підстрибнув від жаху, впавши на коліна. Він був настільки приголомшений видом землі з висоти хмар, що просто не міг себе контролювати.

Лесика почали штовхати, змушуючи йти далі, але він, заціпенілий, не пам’ятаючи себе, дивився вниз на землю.

Його штовхали далі, але вже тупим боком списа.

— Нелюди! — кинувся закривати боки Лесика Тарас від ударів залізних чобіт. — Він же зовсім дитина! Він же зі співчуттям підійшов до вашої подруги! А ви, як скоти! Перестаньте його бити, він просто налякався.

Але Тараса також мовчки підштовхнули геть від юнака, і він, як щеня, покотився, стискаючи бік, куди вдарив залізний чобіт.

Лесик, не відчуваючи болю від підштовхувань, подивився на Тараса, який котився від удару пернатого вартового, і тихо сказав, опам’ятовуючись:
— Я вб’ю їх усіх. Але не зараз. Я вб’ю їх потім, як тільки зрозумію, де в них уразливе місце.

Лесик підвівся на ноги і пішов із скляним обличчям, лише загрозливий блиск струмочків засохлих сліз свідчив про його внутрішній стан.

Матвій, почувши це, прошипів йому на вухо:
— Тихо! Тарасу нічого не буде від удару, але твої слова вони можуть сприйняти як завгодно і вбити на місці без суду й слідства.

Тарас швидко підвівся на ноги, і їх повели до невеликої башти. Вона була такою ж переливчастою, але переважали чорні та темно-сині кольори.

— Хлопці, послухайте мене. Помовчіть трохи, щоб не наговорити зайвого, і дозвольте мені самому з ними говорити, — сказав Матвій.

— А чому це? Ми скажемо правду, і які тут можуть бути проблеми? Нас мають відпустити, — сказав Тарас.

— Цим не хваляться, але я вже був у подібній халепі, тільки на землі, і, як бачите, живий залишився. І щоб не виникало зайвих питань, я нікого не вбивав, просто опинився не в тому місці не в той час. Але цю кухню я пройшов, і зараз нас будуть допитувати, задавати різні питання, потім, мабуть, судити — якщо у них так само, як у нас, такі справи ведуться. Можливо, у нас ще буде шанс вийти сухими з води. Просто я знаю їхні хитрощі, і, можливо, ця система судочинства пішла саме від них, хто знає. А якщо ні, то я за запахом зрозумію їхній настрій і те, як вони сприймають відповіді на питання, і постараюся якось викрутитися.

— Давай Матвію, роби, як задумав. Іншого варіанту у нас просто немає. Думаю, тут навіть Гориня нічого б не допоміг. Вони дуже могутні. Я колись чув про ангелів, які були повітряними істотами, і їхнє царство було в хмарах. Але це було дуже давно, навіть легенд майже не залишилося, лише те, що вони існували. Але не такі, як ці, що нас взяли в полон. Вони були тонкими й крихкими і завжди приходили людям на допомогу, коли людина тільки з’явилася на цій землі, — сказав Тарас.

— Часи змінюються, люди змінюються, епохи йдуть одна за одною. Чому ж цим птахам не змінитися і не стати справжніми пернатими? У них, мабуть, був на це час, якщо стільки років про них ніхто нічого не чув. І вже люди не знали, чи були вони насправді, чи це просто казка.

Їх провели в башту. Стіни стали майже непрозорими, переважали темні кольори. І чим далі їх вели довгим коридором, тим менш прозорими ставали стіни.

— Наче башта була зовсім невелика, щоб тут міг поміститися такий коридор, — голосно для себе помітив Матвій. Але, згадавши, де вони знаходяться і хто їх сюди привів, перестав чомусь дивуватися.

Їх завели в невелику кімнату і посадили на лавку з чорного каменю. Вона переливалася перламутром, але як тільки вони сіли, з лавки потягнулися струмки чорного диму, які обхопили їхні зап’ястя й ноги, миттєво затвердівши. Таким чином вони були сковані по руках і ногах, а їхні кайдани нагадували камінь.

По обидва боки лавки стали крилаті вартові, які їх привели, і, піднявши свої величезні мечі над головою, завмерли, як статуї, і стали чекати чогось.

Раптом із підлоги почали виростати кам’яні стільці, спочатку обвиваючись чорним туманом, а потім набуваючи задуманої форми.

Раптом усе затихло, і настала давлюча тиша. Але вона тривала недовго.

Із дверей зліва вийшов той самий старий, що їх і захопив у полон, але тепер він був без своїх золотих обладунків. Його видавали голос і біла борода. Він почав говорити:
— Ви знаходитесь у вищому суді вищого міста. Прошу тиші! Зараз до вас вийде наш правитель. Прийміть цю честь гідно!