Ілля Вінницький - Сліпий ліс, Ілля Вінницький

Його голос випромінював силу та могутність, хоча говорив він досить спокійно, без злості та взагалі без будь-яких емоцій. Було ясно, що краще слухати його слова і виконувати все, що він сказав.

— Тепер здайте свою зброю і йдіть за мною.

Тарас, Матвій і Лесик повільно обернулися і побачили перед собою три фігури в біло-золотистих обладунках неймовірної краси. За їхніми спинами розвивалися довгі плащі. Вони були величезні — у три, а то й у чотири рази вищі за звичайну людину. Ті, що стояли, як істукани, по боках, тримали мечі, які були в півтора рази довші за Лесика. Одним ударом вони могли перерубати всіх трьох навпіл, навіть не зробивши кроку.

У кожного за спиною виднілися по три пари величезних крил. Вони виглядали справді величними, смертоносними і прекрасними.

— Що ж, браття, побачимося десь там, на тому краю, — сказав Тарас, мило посміхаючись друзям і підбираючи щось із землі. — Я не хочу впасти, як худоба, від удару м’ясника.

— Ні! — закричав Матвій. — Не смій! Якщо ми ще дихаємо, значить, ми потрібні нашим богам. І потім, нас не вбили, а будуть судити. Може, щось і придумаємо. Опускати руки ні в якому разі не можна. Я думаю, ще не настав час кидатися з голими кулаками на смерть. Ще встигнемо. Весь час у наших руках, все життя, і смерті ми не дамо такої послуги. Хочемо — вдаримо, коли треба, хочемо — в потрібний момент погладимо. Зараз час дивитися і слухати. Не забувайте, що ми люди і вміємо не тільки битися, а й думати й говорити.

— Ні, ти, видно, чарівник. Таке не придумати відразу. Чи то з голови якоїсь списав.

— Списав, — тихо відповів Матвій. — Відчув, але не з голови, не з нашого світу.

Вони пішли туди, куди їх вели, від тієї чудової у своїй красі бесідки, де сталася жахлива смерть, у якій їх і звинуватили.

Вони йшли мовчки, вже майже на півдороги в бік, де живе Гориня.

— От блін, якби не забрали мій посох, міг би змія викликати на допомогу, — прошипів тихо Матвій.

— Не дурій, ми йому такого вткнули, що його злість ще довго не пройде. Навіть не вірю, що він дотримає слово. А зараз він лише чекає, коли ми дійдемо до місця, де буде твоя зірка, щоб нас знищити. У зміїв пам’ять яскрава, але недовга. Трохи посвариться з дружиною — і все. Якщо свідків угоди немає, то й угоди ніби не було, — сказав Тарас.

— А боги? Що боги скажуть на їхні діяння? — також тихо, від своїх наглядачів, запитав Матвій.

— Нам то яка різниця, якщо ми вже будемо мертвими? Дорікнуть їм поганим уловом чи мором знищать. А може, й зовсім не помітять такого порушення слова.

Хоч Матвій, що йшов першим, і Тарас за ним щось шепотілися, Лесик залишився сам із своїми роздумами. Що, видно, було небезпечно.

І під покровом смерті — не тієї раптової, що випадкова, не тієї смерті, що в чесному бою, — він міг відстояти свої права і життя. Лесик почав так лаятись, що й не описати.

Він був наляканий і кричав такі слова, які не тільки не чули, але й не снилися ні Тарасу на полі битви серед трупів, ні Матвію в найбрудніших шинках, де вбивали за недопиту чарку.

Лесик, після черги відбірної лайки, із заплаканими очима:
— Лесику, замовкни! — закричав Тарас.

— Та закрий свій писок, не будь розмазнею! Навіть на вірну смерть чоловік повинен йти з вольовим і зухвалим обличчям, дивлячись смерті прямо в очі. Боягузів ніде не шанують. Сміливим підкоряються гори й ліси. Запам’ятай: неважливо, що ти відчуваєш зараз, головне — що скажуть про тебе твої онуки й правнуки, що згадають потім, — сказав Тарас.

— Та в мене немає ні дітей, ні онуків, ні правнуків, — скулюючись і втрачаючи самовладання, слізно сказав Лесик.

— Тоді не падай обличчям перед своїми предками! Ти вже встиг про них забути? А? Вони завжди спостерігають за тобою і чим можуть — допомагають, тільки ти цього, звісно, не помічаєш через свої щенячі сльози під очима, — закінчив Тарас.

Вони йшли за своїми пернатими вартовими і зупинилися в центрі свого роду круга, де сам круг був своєрідним полем чи майданчиком, куди не потрапляли гострі пір’їни, які весь цей час різали їм обличчя та одяг, але вже не з таким вихром, як раніше, а повільно опускаючись.

Коли вони всі ступили на круглий майданчик, і їхні вартові переконалися, що всі опинилися на місці, раптом із диким ревом усі пір’їни закрутилися у повітряному вихрі, піднімаючись у небо. За межі круга було неможливо ступити чи вистрибнути через цей білий гострий пух, який за щільністю та швидкістю обертання більше нагадував стіну білого снігу.

У якийсь момент вони відчули, що починають підніматися вгору. Нічого не було видно через густий пух, лише відчуття руху вгору та зміна повітря. Все важче було дихати, ніби повітря ставало все густішим.

Матвій із виряченими очима вдихав нові й нові запахи, які ніяк не міг розпізнати. Це означало, що вони прямують туди, куди не ступала нога нині живих на землі.

Через деякий час стіна з пір’я почала повільно танути, і стало видно, де вони знаходяться.

Дійсно, вони летіли вгору, і їхньому погляду відкрився горизонт зелені. Верхівки дерев виглядали, ніби килим трави, ні полів, ні озер не було видно. Лише поодинокі дерева вказували на те болото, де вони вже встигли побувати.