Ілля Вінницький - Сліпий ліс, Ілля Вінницький

Але Лесик заговорив, відчуваючи їхню присутність:
— Вона мертва.

Він стояв, схиливши голову над столом, на якому лежало бездиханне тіло прекрасної білявої дівчини років двадцяти, з білосніжним волоссям і... парою крил за спиною.

— Боже мій, хто вона? Що з нею сталося? І в неї, матір її, є крила!

У тому місці, де вони стояли, не пробивалися злі пір’їни. Вони стояли ніби під парасолькою, і в якійсь мірі були в безпеці.

Тарас і Матвій від побаченого забули, куди бігли і навіщо.

Це було настільки сумне видовище. Вона лежала, розкинувши руки та крила, вся така білосніжна, лише в області грудей була червона пляма крові та у груди бу встромлений кинджал.

— Хто міг зробити таке з такою істотою? Це ж справжній ангел! — із сльозами на очах сказав Лесик.

— Факти на обличчі, — сказав Матвій. — Це ангел. Ніколи б не подумав, що вони існують. Я чув про них лише в казках та стародавніх переказах, але зараз бачу, що краще було б їх слухати. У них більше правди, забутої нами чи прихованої від нас, ніж у історії, яку пишуть невідомо хто і для яких цілей. Але як би там не було, вони все ж існують, і світ не такий простий, як здається.

— Та годі тобі зі своїми роздумами! Тут убили людину. Чи ангела. Все схоже на ритуальне вбивство чи щось на кшталт того. Треба тікати звідси, поки її побратими не прийшли поховати її, чи ще гірше — поки не прийшов її убивця, — сказав Тарас.

Матвій раптом відчув запах, але було вже пізно. Незрозуміло звідки за їхніми спинами вже стояли три істоти. Вони з’явилися миттєво, ніби виникли з порожнечі.

— Тарасе, Лесику, не знаю, хто стоїть за нашими спинами, але прошу, не нападайте на них. Вони занадто сильні. І, чесно кажучи, я не знаю, як ми звідси виберемося. Але ми стоїмо над тілом їхньої вбитої сестри.

— Чому сестри? — майже в унісон запитали Тарас і Лесик.

— А ви не чуєте? Ах, точно, я забув у вас нюх не той. У них такі самі пір’їни з подібним запахом, як у цієї нещасної.

— Я не знаю, як вони хочуть зараз вчинити, побачивши нас у такій позиції. Але якщо ми нападемо на них, вони нас уб’ють, — сказав Матвій.

— А якщо втечемо, теж помремо? Швидко і навіть без бою? — запитав Тарас, одночасно прокручуючи в голові тактики та маневри, які тут можна було б застосувати.

— Ми вибиралися з гірших халеп!

— Ех, хлопці, смерть ходила за нами по п’ятках увесь цей час, і ось знайшла нас. Але ми покажемо їй! Воїни не йдуть у інший світ з опущеною головою. Воїни сміються смерті в обличчя! — вигукнув Тарас, вже ні про що не думаючи, лише бажаючи не впасти перед богами обличчям у бруд і не дозволити цього зробити мандрівнику та юнакові, які, на щастя чи на біду, пережили з ним ці кілька днів.

— Краще прийняти смерть у бою, якщо вона вже наздогнала нас.

—А-а-а!
—А-а!
— А-а-а-а!

Усі гучно закричали і, дістаючи свою зброю, обернулися, щоб прийняти свою смерть у бою.

Але позаду нікого не було. Лише цвіркун насмішкувато цвірінькав, підкреслюючи незграбність усіх трьох.

Тарас миттєво закричав з обуренням, готовий справді вдавити Матвія:
— Яка смерть?! Матвію, я тобі зараз так носа начищу! Йоб твою...

Десь зверху, майже з самих небес, роздався шквал, гуркіт звуку блискавки та удар. Ніби поруч із ними вдарила блискавка. Матвій і Лесик від удару впали, а Тарас зумів відкотитися вбік.

Тарас розреготався:
— Це ти блискавку відчув, Матвію? Але молодець! Якби ти не сказав нам тієї дурниці, ми б спокійно йшли далі і точно не потрапили б під неї. Ось ти і паніку розвів, мало під блискавку не кинулися самі.

— Їх було три.
— Що? — запитав Тарас.
— Блискавок було три. Я встиг побачити, коли відлітав, — сказав Лесик.

— Матвію, ти живий? Чогось тебе не чути. Та не соромся, з ким не буває, кожен може трохи промахнутися.

Матвій подав хрипкий і дуже серйозний голос:
— Усім не рухатися! Я не помилився!

Раптом із неба, крізь гілки та листя, впали три фігури і з такою ж силою вдарили об землю. Все навколо закрив стовп пилу, у якому через кописоккий час заблищали три пари червоних очей. Дві пари були величезні, з чайне блюдце, і знаходилися вище — близько двох метрів заввишки. А середня пара очей була меншою, майже на рівні очей Тараса.

— Стоять на місці і не рухатися! — почувся скрипучий голос, коли пил майже розвіявся.

Коли вже можна було щось розгледіти, хлопці побачили три фігури. Двоє по боках тримали в руках довгі мечі над головою, лише чекаючи команди рубати. А в центрі стояла фігура, яка тримала блискучий посох і продовжувала говорити тим же без емоційним, скрипучим голосом:

— Я — Альс. Вас звинувачують у вбивстві вищої істоти. Вас будуть судити за нашими законами на нашій землі. Якщо ви невинні, вам нічого боятися. Але якщо ваша провина буде доведена, вас стратять.

Зараз ви відправитеся під вартою в місце, де будете чекати найсправедливішого суду. Здайте всю свою зброю і без зайвих емоцій та рухів ідіть за мною. Якщо спробуєте втекти, заперечувати, чи чинити опір арешту, це автоматично доведе вашу провину, і вас стратять на місці.