Ілля Вінницький - Сліпий ліс, Ілля Вінницький

Всі стояли, не знаючи, чого чекати від цієї давлючої порожнечі.

Раптом Лесик, який також стояв, втупившись у крони дерев, намагаючись щось розгледіти, побачив щось дуже маленьке й біле, ніби пух, що повільно опускалося на землю. Потім друге, і третє. Він запитав Тараса:

А що, зима вже близько? Чи я щось пропустив? Ти про що, Лесику? Зараз якось не до вчення часів року. Та ні, дивіться, сніжинки падають з неба.

І Лесик вказав пальцем туди, де побачив першу сніжинку. Сніжинок ставало все більше і більше, і вже це нагадувало справжній снігопад. Вже не треба було вдивлятися, вже над їхніми головами почали кружляти білі пластівці.

— Дивно, — сказав Матвій. — Не може́ бути такого. Зараз дуже тепло для зими. — Може, попіл? — запропонував Тарас. — Від лісової пожежі попіл може піднятися високо вгору, а потім повільно опадати на землю. Я таке вже бачив. — Якби була пожежа, нас би першими затоптали тварини, що тікають. Вони це дуже добре відчувають.

У той час, коли Тарас і Матвій ділилися думками про те, що це може бути, Лесик підставив руку під падаючу сніжинку і завмер, розглядаючи її.
— Хлопці, це не сніг. Він не тане в руках, і точно не попіл. Це щось інше. Воно не тане, як сніг, і не розсипається, як попіл.

Тарас і Матвій підійшли до Лесика і почали розглядати те, що лежало в його долоні. Поки вони ловили пушинки і намагалися зрозуміти, звідки вони тут взялися, цим пухом поступово вкрило все навколо.

І раптом щось ніби ужалило Лесика в щоку.
— Ай! — скрикнув він, притиснувши долоню до щоки. На руці залишився тонкий слід від його крові. — Що це? — запитав він у нікуди.
— Що там, Лесик? — запитав Матвій.
— Не знаю, ніби щось вкусило мене в щоку.
— Ну, дай подивлюся.

Матвій підійшов ближче до хлопця і оглянув його щоку.
— Не схоже на укус. Більше на тонкий поріз, такий тонкий, що й відразу не роздивишся.
— Щоб тебе! — скрикнув Тарас десь віддалі. Матвій і Лесик миттєво підбігли до нього. —Що сталося?
— Та от, якась дика хрінь по вуху пройшлася.

Тарас у руках тримав уже не пух, а маленьке пір’їнку з розміром у пів долоні, із майже непомітною червоною облямівкою від його крові.
— Та нічого страшного, але дуже неприємно, ніби бритвою по вуху вдарили, — пояснив Тарас, ніби вибачаючись за те, що звернув увагу на таку дрібницю. Він думав, що це не по-чоловічому.

— От лихо! — скрикнув Лесик і почав тремтіти, струшуючи пір’їнку з-під коміра. Матвій тримав його за шию і дістав уже не пір’їнку, а ціле перо, і до того ж повністю червоне від крові. А Лесик корчився від неприємних дрібних порізів, що з’являлися на його шиї ззаду.

Матвій підвів очі і тихо крикнув хлопцям:
— Вгору, вгору! Дивіться вгору, що над головою!

І ніби все сповільнилося. Тарас і Лесик підняли голови і замерли на місці. Над ними вже витали і повільно, ніби уві сні, падали хмари пір’я. Вони кружляли кожне у своєму пір’ї, із своїм смертельним відтінком.

— Кілька пір’їн не завдадуть шкоди, здається, — сказав Матвій.
— Але від мільйонів порізів ми помремо просто від болю.

Лесик заверещав:
— То давайте вкриємося плащами чи під деревом ляжемо! Що вони зроблять із цими пір’ям?

І тут ніби хтось чекав слів Лесика. Поруч із ними впала гілка, яку зрубало півметрове перо, і воно встромилося в землю своїм гострим кінцем.
— Біжімо, поки нас ці пір’я не порізали на салат! — закричав Матвій.

Тут уже ніхто не думав. Як Матвій сказав, так усі й зробили. Просто почали бігти туди, де було менше гострого пуху.

Небесного пуху ставало все більше і більше. Він падав, ніби пухнастий сніг, повільно кружляючи і засипаючи все навколо. Але краї цього пуху були гострі, як леза бритви.

— Що це таке? — кричав Тарас, біжучи закриваючи обличчя рукою, під шелест іноді дзвінких пір’їн.
— Я таке вперше бачу і ніколи не чув про щось подібне, — відповів Матвій, розуміючи, що питання було саме до нього.

Так, укриваючись від пір’їн і пушинок, вони бігли, перестрибуючи яри і мчали що є сили, щоб тільки не зустрітися з тими півметровими списами, схожими на пір’я.

Удалині вони побачили щось, що не було схоже на лісовий колорит.
— Дивіться, ніби попереду стоїть якийсь стіл чи ліжко. І ніби хтось на ньому лежить, — сказав Лесик. — Може, це вона?
— Ай! Та тут усе, що не побачиш, загрожує нашому життю. Цей пух на краях якийсь дуже гострий і недружній. Швидше, треба втікати з цього зачарованого місця. Це якась пастка, — сказав Матвій.

— Біжімо туди! — сказав Лесик і побіг у бік ліжка, яке помітив.
— Лесику, стій! — крикнув Тарас. Але було вже пізно. Лесик мчав, не думаючи ні про що і ні про кого. Він сліпо йшов до своєї мети.

— От шибай голова, хоче вплутатися в якусь неприємність, та ще й нас із собою тягне, — буркнув Тарас. — Мало нам проблем.
— Біжімо за ним, Матвію! — крикнув Тарас. — Він же помре без нас, цей юний щеня.

Тарас і Матвій кинулися крізь небезпечну метіль за Лесиком. Чим ближче вони наближалися до своєї мети, тим більше загадкового пуху навколо ставало.

Задихаючись, вони добігли до Лесика і вже стояли за його спиною, злі, як зграя собак. Тарас уже готувався вдарити його серйозного ляща, щоб мозок на місце став.