Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- І, здається, я бачила те саме Джерело, - зізналася дівчина. – Коли я була непритомна, то потрапила за Завісу. Саме туди відходять усі душі. І декотрі, як сказала Ія, потрапляють у чорну павутину. А ще я бачила монстра, який ту павутину плете. Він служить комусь і намагався переманити мене на їх бік.

Раймар мовчки заплющив очі та стомлено розтер долонями обличчя. Після чого глибоко зітхнув і поцікавився:

- Як ти звідти вибралася?

Насупившись, Лідія все ж таки зізналася:

- Почула твій голос.

Погляд відьмолова змінився. Став нібито м’якішим.

- Я і справді кликав тебе, доки ти була непритомна.

- Так, - кивнула дівчина. – Казав, що не хочеш почуватися винним у моїй смерті. Павук якимось чином заглушив голоси інших знахарок у моїй голові. Але тебе я чула добре і це допомогло мені отямитися, коли чудовисько опутало мене своїми сітями. Саме тоді я доторкнулася до Джерела і повернулася з-за Завіси.

- Почекай, які ще голоси знахарок?

- Я ж розповідала тобі, що інколи чула Аду. Тепер додалася ще й Ія, - знизала плечима Лідія.

- Павук, Завіса, Джерело… - Раймар замислився та навіть насупився. – Щось знайоме, але занадто неуловиме. Знаєш що, по дорозі до твоєї Вісси ми заскочимо у Шипшиновий палац. Хімора зібрала там чималу бібліотеку і більшість книжок як раз на тему магії і її складових. Думаю, нам варто поспілкуватися з нею на цю тему.

- З королевою? – зніяковіла знахарка.

- Кого, як не її має хвилювати доля королівства? – здивувався відьмолов.

Подумки погодившись з його словами, Лідія кивнула.

- Але часу гаяти не будемо, - продовжив чоловік, застрибуючи у сідло позад дівчини. – Тому тримай пернатого грубіяна міцніше.

Не встигла співрозмовниця обуритися над таким епітетом, як Раймар рушив коня галопом. Пізніше, розтираючи абсолютно кожен сантиметр задерев’янілого тіла, Лідія заприсяглася, що більше ніколи не сяде верхи. Якби ж…

Шипшиновий палац вразив Лідію своїм виглядом. Ще б пак! Після двох ночей в міських тавернах, дівчина зараз була б рада навіть своїй лісовій хатині. Але радість то одне, а от емоції від палацу – зовсім інше. Споруду виконали у стилі бароко. Звичайно ж Лідія не була певна на сто відсотків, адже її освіта далека від архітектури. Проте в школі дівчина вчилася добре і дещо пам’ятала. Мармурові колони, грушоподібні куполи, безліч вікон, прикрашених чудернацькою ліпниною, а ще позолота в поєднанні з неймовірно ніжним блакитним кольором. І, як невід’ємна частина королівських регалій, - розміри. Зараз вершники стояли на пагорбі, тому споруда розкинулася перед ними, як на долоні. Роздивляючись її у підзорну трубу, Лідія не могла відірвати погляду від міріад доріжок, лабіринтів, фонтанів та альтанок. Неймовірна… Ні! Казкова краса!

- Чи не краще нарешті спуститися і побачити це все вживу? – уїдливо поцікавився Раймар, вкотре намагаючись забрати у дівчини підзорну трубу.

- Почекай, я ще не роздивилася парк! – вигукнула Лідія. – У них там пікнік.

- У кого?

- Зараз, - хмикнула співрозмовниця та спробувала піднятися у сідлі. – Заважає роздивитися розлога верба на острівці. Але якщо схилитися сюди… А-а-а!

Через свою захопленість та необережність, Лідія ледве не полетіла на землю. На щастя, відьмолов мав напрочуд швидку реакцію, тому одразу ж підхопив дівчину за талію і повернув на місце.

- Я точно прив’яжу тебе до себе, - пробубнів він.

- Ще чого! – обурилася у відповідь знахарка.

Хоча Раймар частково мав рацію. За час їх подорожі, Лідія тричі ледве не звалилася з сідла. Двічі вона заснула і не втрималася, а раз намагалася відігнати комара. Може відьмолов і справді її янгол-охоронець? Жива ж ще та навіть неушкоджена.

- А ти вмієш управляти екіпажом? – раптом поцікавилася дівчина. – Або ж, може, каретою чи ландо.

- Вмію, - відповів Раймар і з недовірою покосився на співрозмовницю. – А тобі нащо?

- Я ось подумала, що може краще продовжити дорогу у такий спосіб? – запропонувала знахарка.

- Тобі не подобається їхати зі мною верхи? – чоловік повернув собі уїдливий тон.

- Звичайно ні! – вигукнула Лідія, але про всякий випадок вирішила додати: - Сідло розраховане на одну людину, а на вулиці неймовірна спека, якщо ти не помітив.

Про те, що від голосу відьмолова робилося не по собі, дівчина вирішила промовчати. Чому? Тому що вони сиділи майже впритул і коли Раймар починав говорити, то його слова лунали прямісінько над дівочим вухом. По-перше, це лоскотно. Особливо, коли той сміявся. А по-друге, у герцога був дуже приємний тембр. До того ж він якось особливо виділяв літеру «р», що робило його мову трохи гіпнотичною. За останні два дні стіна непорозуміння між подорожніми стала трохи меншою, через що вони часто розмовляли і Лідія зловила себе на тому, що їй подобається слухати відьмолова. Особливо, коли той розповідав про різних чарівних жителів Цвітославії.

- Я пропонував купити тобі коня, - нагадав чоловік.