Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

В ту ж мить павук випустив у бік жертви сітку з чорного павутиння, що немов кокон опутало тіло. Але Лідія відчула, як щось інше боляче стискає її передпліччя. Більше того, дівчину добряче струснуло та кинуло прямісінько на білу брилу. Вмить тіло обдало гарячим полум’ям, після чого перед очима засяяло сонце. Настільки сліпуче, що роздивитися довкола вдалося не одразу.

- Жива! – з полегшенням видихнув відьмолов.

Та Лідія не поспішала б це стверджувати. Вона не могла вдихнути, від чого буквально одразу спробувала закашлялася. Проте нічого не вийшло. Перевернувшись, дівчина стала навколішки та хриплячи, немов от-от помре, схопилася за горло. Щось точно застрягло там! Буквально змушуючи себе кашляти, вона відчула гіркий присмак у роті. А після цього з горла вислизнув шмат вже знайомої чорної павутини. Лідії таки вдалося зробити довгоочікуваний ковток повітря. А поріддя темної магії тим часом розтануло, залишивши після себе випалену землю.

Нарешті роззирнувшись, дівчина побачила, що знаходиться на вулиці. Поряд присів стривожений Раймар. Його обличчя було перемазане чимось на зразок сажі. Перевівши погляд на храм, знахарка побачила, що вхід до нього завалений камінням.

- Що сталося? – слабо прохрипіла вона відкидаючись на вологу після вчорашнього дощу траву.

- Я думав, що це ти мені розкажеш, - чесно зізнався чоловік. – Схоже було на землетрус. Але ти так і не відкрила двері. Тому я їх вибив і знайшов тебе у якомусь приступі. Твої очі були закочені під лоба, а на мої слова ти не реагувала.

- Де Ґудзик? – раптом запитала Лідія.

Дівчина злякано сіпнулася, але побачила, що птах сидить на відстані витягнутої руки. Зрозумівши, що подрузі вже нічого не загрожує, Ґудзик одразу ж почимчикував до знахарки та зліз їй на коліна.

- Ту-у-у, - пугач несміливо притулився до її грудей. – Уу-хуу.

- Зі мною вже все добре, - Лідія пригладила настовбурчене пір’я. – І я теж злякалася. Але все минулося.

- Так що це було? – поцікавився Раймар, з занепокоєнням розглядаючи молоду знахарку.

Цікаво, що на цей раз? Звинуватить її у спробі вбивства? Чи скаже, що це вона прикликає тих монстрів? Але відьмолов здивував:

- Хоча ні. Спочатку розкажи як ти?

- Тебе цікавить, чи залишилися в мене сили аби наслати на тебе якесь темне прокляття? – фиркнула Лідія та спробувала піднятися. Але її тіло зрадницьки тремтіло, тому довелося сісти назад.

- Я не думаю, що це твоїх рук справа, - похитав головою відьмолов. – Чітко відчувалася ще чиясь присутність. Вчора так і не вдалося нормально поговорити. То, може, ти хоча б сьогодні розкажеш, що тобі повідомила богиня?

- І хто в цьому винен? – здивовано фиркнула Лідія. – Та й взагалі, відколи це ти знову довіряєш моїм словам?

- Ну не можеш же ти обманювати мене в усьому, - знизав плечима чоловік. – Ти розказуй, а я там вже вирішу, що з того варте довіри.

- А не пішов би ти під три чорти? – сердито вигукнула Лідія.

- Ніколи б не подумав, що в тебе настільки важка вдача, - скривився Раймар, протягуючи співрозмовниці руку.

Але не менш розгніваний Ґудзик загрозливо угукнув та спробував дзьобнути кривдника Лідії. Ворону в свою чергу це теж не сподобалося. Тому кінь обурено заржав та почав бити копитами по землі. Пугач знову сердито заугукав і за цим разом розправив розлогі крила.

- Все, досить! – крикнув Раймар, стаючи між супротивниками. – Лідіє, ти забираєш птаха на руки та сідаєш на Ворона. Після чого ми знаходимо найближче місто, яке розташоване поза межами цього триклятого лісу. З мене вже вистачить! Вистачить магії, сварок та чудовиськ. А ще я маю право знати, в що мене вплутали! Навіть якщо я не подобаюся комусь як людина.

Пару митей навколо панувала тиша. Проте ідею про «забратися звідси подалі» підтримали всі. Саме тому, годиною пізніше, подорожні нарешті вийшли на тракт та навіть поцікавилися у торгівця, де шукати місто. Той вказав їм на найближче селище і поспішив геть. Адже останнім часом у лісі небезпечно, а йому ще треба продати весь товар.

- Небезпечно – це ще м’яко сказано, - бурмотів собі під ніс Раймар, проводжаючи поглядом торгівця.

- Я знаю, де те селище, - Лідія теж вирішила подати голос. – Але нам там не дуже будуть раді. Краще попрямувати у сусіднє герцогство до Кам’яних купин. Вони недалеко від Берглестаду.

- Що там такого важливого, що ми маємо витратити на подорож декілька днів? – поцікавився відьмолов.

- Олеандра сказала, щоби я навідалася, у першу чергу, до Вісси. Ця знахарка має щось на зразок сили пророцтва.

- Чудово, нам ще ворожок не вистачало, - знову безрадісно пробубнів герцог. – Так ти розкажеш мені, про що ви розмовляли з богинею?

Задумавшись на якусь мить, Лідія вирішила, що відьмолов справді має право знати, яку долю йому приготувала Олеандра. Саме тому розповіла, що мусить отримати щось від знахарок та принести це до магічного кордону. Але якась темна сила протистоятиме їй. Не забула й про те, що Раймар відтепер її щит і що він помре разом з нею, якщо не захистить. А ще переказала, що встановлення стіни навколо Цвітославії порушило рівновагу і тепер Джерело програє темній силі.