Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- А я пояснювала тобі вже разів п’ять, що не вмію їздити верхи, - парирувала знахарка. – Так що подумай над екіпажем. Або хоча б якимось возом.

- Навряд чи Ворон погодиться аби його запрягли, - зауважив Раймар, а кінь на підтвердження замахав головую та навіть фиркнув.

Проте Лідія зненацька змінила тему:

- А тут поряд немає якоїсь таверни чи хоча б річечки?

- Є, але з іншого боку палацу. Тобі нащо?

Дівчина зробила паузу, але все ж таки чесно відповіла:

- Якось незручно поставати перед королевою у такому вигляді.

Раймар зазирнув супутниці через плече, окинув її здивованим поглядом і врешті-решт запитав:

- А що з тобою не так?

- Серйозно? – обурилася Лідія. – Навіть не знаю, що виглядає гірше: я чи мій одяг!

- Перестань, - відмахнувся Раймар. Після чого сховав підзорну трубу та рушив коня у бік стежки. – То ти не бачила як виглядала Хімора, коли поверталася з… Кхм… з іншими кандидатками після першого випробування.

- З Еллою? – сама не розуміючи для чого, уточнила знахарка.

- З іншими кандидатками, - стояв на своєму відьмолов.

- Чому ти так цураєшся своїх почуттів до неї? – знову полізла не в своє діло Лідія.

Чесно кажучи, вона навіть не розуміла нащо. До розмови з Олеандрою, дівчина не вважала Еллу чимось значимим. Це була особиста справа герцога. Але після того, як богиня відкрила величезний шматок із життя Раймара, знахарці весь час хотілося покопирсатися там. Тим більше, що їй не просто розповіли. Їй показали сцени із життя відьмолова. Звичайно, про це Лідія промовчала. А сама ж тихо раділа, що їй довелося тільки спостерігати, бо раптом Олеандрі захотілося б, аби знахарка ще й відчула всю ту гамму емоцій, що дісталася герцогу.

- Яких ще почуттів? – фиркнув Раймар. – Ми були друзями, ними й залишилися. І взагалі, у нас неприйнятно розмовляти на такі теми.

- На які? – допитувалася знахарка.

- На теми почуттів.

- Тобто вони все ж таки були?

- Лідіє! – майже гаркнув відьмолов. Після чого зупинив Ворона та схилився до самісінького вуха співрозмовниці: - Не лізь у моє життя! Мені байдуже, що там тобі розповіла богиня. Це не дає тобі право робити якісь висновки або ж про щось питати. Минуле залишилося у минулому. Ясно? Чи ще раз повторити?

- Ясно, - насуплено пробурмотіла у відповідь дівчина.

Відьмолов рушив коня далі. А от Лідія занурилася у роздуми. Чесно кажучи, вона була згодна, що не варто лізти в душу Раймара. А ще знахарка не розуміла, для чого богиня відкрила їй цю частину життя чоловіка. Невже не можна було якось інакше його вмовити? Лідія вважала себе досить емпатичною людиною і їй тепер важко буде взяти і викинути усе з голови. Але був ще один привід непокоїтися. Раз по раз у думки дівчини пробиралося питання: «А якби вона теж потрапила на відбір наречених?». Чи отримала б тоді Лідія якийсь Дар від Диволісу? Чи приймала б участь у боротьбі з Маргаритою? І кому б дісталося тоді серце Раймара?

На щастя, фантазії дівчини перервав загін солдатів, що виїхав назустріч подорожнім. Герцога Schlüsselverwalter ті впізнали одразу, а от незнайомку роздивлялися занадто довго. Проте, побачивши, що її руки вільні від кайданів, солдати одразу ж опустили зброю та супроводили вершників до палацу.

Варто було їм виїхати з лісу, як Лідія забула про все на світі. Вона почувалася зараз немов дитина у Діснейленді. Як же тут було гарно! Якби дівчину попросили описати те, що бачить, то вона навіть не знала б з чого почати. Кожна деталь, кожна колона чи то деревце викликали захват. Ось навіть взяти, здавалось би, звичайнісіньку бруківку під копитами коней. Окрім того, що вона була кольоровою, то ще й могла похвалитися малюнком. То тут, то там на прямокутних шматках каміння виднілися викарбувані зображення гномів, гарбузів, чудернацьких тварин, квітів чи навіть небесних тіл.

- Ти чого так затихла? – тихо поцікавився Раймар, коли вони під’їхали до головного входу і прийшов час спішуватися.

- Просто ще ніколи не бувала в такому місці, - так же тихо зізналася дівчина і дозволила відьмолову допомогти їй злізти на землю.

Його допомога виявилася дуже доречною, адже ноги знахарки затерпли і при кожній найменшій спробі стати рівно відкликалися тисячами голочок під шкірою. Наплювавши на всі образи, Лідія якомога міцніше вчепилася в руки чоловіка та чекала, доки її тіло перестане над нею знущатися.

- Що трапилося? – здивувався Раймар. – Тобі погано?

- Просто моя… гм-м… нижня частина не створена для верхової їзди, - прошипіла крізь стиснуті зуби Лідія. – А три дні поспіль так тим більше.

- Тоді я мушу засмутити тебе, - відьмолов співчутливо підібгав губи. – До нас іде королева і ти зобов’язана вшанувати її реверансом.

- Що? – Лідія з жахом округлила очі. – Я не можу навіть пальцем на нозі поворушити без болю.

- Тобі потрібна її прихильність чи її гнів? – прошепотів Раймар, повертаючись на звук кроків.

Його супутниця ж розгублено завмерла, але вирішила, що бувала і в гірших ситуаціях. Тому зціпила зуби ще міцніше, розвернулася та присіла, повільно відводячи ліву ногу назад. Звичайно, у ноги були свої плани на життя, тому вона зрадницьки стрельнула болем та підкосилася. Голосно зойкнувши, Лідія почала хилитися убік, але Раймар вчасно підхопив її під лікоть та допоміг випростатися.