Брати Капранови - Справа Сивого

— Ти знаєш, на свята тут відбувається спільна молитва. Людей збирається стільки, що яблуку нема де впасти. Якось обов’язково покажу тобі, — історик, здається, не помічав жалюгідного стану пам’яток, про які розповідав. — А цей самий Улугбек, до речі, онук Тамерлана, був не лише правителем, але й великим ученим — математиком, істориком, а головне — астрономом. Кажуть, навіть побудував десь тут поруч грандіозну підземну обсерваторію. Ми її шукаємо, але поки без толку. А ще він дуже любив свою дружину і побудував на її честь величезну мечеть — Бібі-Ханим. Ходім, покажу.

Вони рушили вузькою вулицею вбік, і раптом Ліза зупинилася та схопила чоловіка за руку.

— Там попереду якість розбійники, — вона вказала пальцем на чоловіків у обдертих халатах та трикутних шапках на головах, що стояли біля стіни мечеті, тримаючи перед собою розкриті до неба долоні.

— Розбійники? — Яворницький посміхнувся. — Це такі дервіші — каландари. Тобто старці по-нашому. Божі люди.

— І що це вони долоні так склали? Просять?

— Це вони так моляться. Ходім.

Дівчина про всяк випадок зайняла місце з іншого боку від супутника, щоб опинитися якнайдалі від обідраного товариства. А за кілька кварталів очам відкрився запилюжений пустир із кількома побитими часом великими вежами, з’єднаними між собою напівзруйнованими арками. Знизу до споруди притулилися ряди зліплених невідь з чого яток.

— Оце і є Бібі-Ханим! — урочисто проголосив історик.

Дівчина гмикнула.

— Сподіваюся, колись вона була у ліпшому стані.

— Ну а ці ятки — це базар, — завершив опис Яворницький. — Ходім, купимо чогось прохолодного.

Біля входу у торгові ряди просто на землі у яскравому халаті і чалмі сидів музика, що співав, підіграючи собі на тонкогрифому двострунному інструменті, резонатор якого нагадував розрізану навпіл грушу. Ліза мимоволі зупинилася, щоб докладніше роздивитися.

— Це бахши, місцевий кобзар, — наспів із поясненнями Яворницький. — Ти знаєш, бахши, як і наші кобзарі, утворюють таке собі закрите товариство. І у них також є зібрання, куди не допускають сторонніх. Як наш Кобзарський Великдень. Вони тут теж переймають один у одного пісні і навіть змагаються. Тільки у їхніх співах більше уваги приділяється поезії, ніж музиці.

Ліза ще раз кинула скептичним оком арфістки:

— Не дивно, що поезії. Бо на двох струнах хіба багато зіграєш?

Історик засміявся і вони рушили далі, взявшись за руки.

Чимсь прохолодним, що можна було купити на базарі, виявився сніг, який продавець нашкрябував з великого білого глека, ретельно обгорнутого товстим рядном. Нашкрябану порцію він клав на тарілку, поливав згори медом і ретельно перемішував.

— Тут буває сніг?

— З гір привозять.

Ласувати місцевим снігом вони влаштувалися на помості під навісом маленької чайхани, де ховалися від сонця, підібгавши ноги по-козацьки, та сьорбали чай із піал представники різношерстої базарної публіки. Чоловіки з цікавістю розглядали відкрите обличчя і волосся білої жінки і навіть прицмокували. Проте Ліза не звертала на це уваги, відчуваючи себе під захистом супутника. За чайханою ряди яток закінчувалися, і просто на землі височіли гори смугастих кавунів, довгастих жовтих динь, грілися на багаттях казани торговців пловом, смажився на вугіллі кебаб, пашіли паром манти, видобуті з високих мідних каструль. Далі з тацями на голові стояли продавці головної святині місцевої кухні — коржиків обі-нон усіх можливих різновидів: патир — з баранячим жиром, із листкового тіста — катлама, бухарських, що їх рясно посипали кмином, а ще лочіре, чіват, ширма — усього, чого тільки може побажати мусульманська душа.

— Дмитрику, ти мені так красиво писав про місто-перлину, столицю і науковий центр. А виявилося, що насправді це брудні руїни, завалені камінням вулиці, голодранці і запилюжений пустир із сільським ярмарком.

Вона примружилася, дивлячись в очі супутника.

Той почухав потилицю.

— Умієш ти за шкіру сала залити. Тільки треба враховувати, що тут ще зовсім недавно була війна. А центральний Сіабський ринок зруйнував попередній губернатор — так він покарав місцеве населення за повстання. Хоч насправді це твоїх слів ніяк не заперечує. Усе правда.

— І все одно я ані краплі не жалкую, що сюди приїхала, — дівчина облизнула солодкі від меду губи, і відвідувачі, що все ще не зводили з неї очей, одночасно гучно зітхнули.

Яворницький озирнувся розгублено, а Ліза засміялася — здавалося, вона була задоволена враженням, яке справляла на публіку.

— Не знаю, як надовго тебе вистачить серед цієї убогості. Бо сам я ще не скоро зможу повернутися, — замислено підсумував історик. — Коли Георгій Петрович Алєксєєв, пам’ятаєш, ти назвала його старим грибом на прийнятті у батька, де ми з тобою... — він запнувся. — Ну, словом, він клопотався для мене про це місце, за що я дуже вдячний. Бо тоді і справді був у великій скруті. А от тепер інколи думаю, чи не вийшло так, що це — добровільне заслання... — Тут він раптом зістрибнув з помосту і вдарив себе по лобі: — Чоловік!

— Що сталося?

— Той, що їхав з тобою у поїзді.

— І що? — розгубилася від несподіваного повороту дівчина.

— Я згадав, де його раніше бачив, — Яворницький озирнувся, нахилився до неї і стишив голос: — Його прізвище Сєдов, він у мене в Петербурзі на квартирі з обшуком був і, здається... здається, приїхав сюди по мою душу.

— Колезький секретар Веніамін Купріянович Сєдов. Прибув із дорученням із Петербурга.

— Чекайте.

Секретар зробив помітку у своїй книзі і вказав гостю на шкіряну канапу біля дверей.

Приймальня туркестанського генерал-губернатора була оздоблена в суворому англійському стилі, що не могло не вражати візитерів, око яких більш звикло бачити у місцевих інтер’єрах східне буяння кольорів, обрамлене блиском золота або срібла. Іншим предметом здивування допущених до аудієнції першої особи краю було те, що він приймав відвідувачів не у службовому кабінеті, а вдома — у великій резиденції, що стояла серед парку, сповненого екзотичними рослинами, але впорядкованому в англійському стилі з акуратними алеями, постриженими кущами та смарагдовою, попри пекло туркестанського літа, травою.

Людей у приймальні було досить, щоб зрозуміти, що в очікуванні аудієнції доведеться провести не одну годину. Однак Сєдов, якому у Петербурзі навіть снитися не могли візити до сановників такого рангу, готовий був чекати, скільки треба. Він умостився на жорсткому сидінні диванчика поруч із бороданем середнього віку у світлому літньому кітелі-полотнянику.

Більшість у приймальні становили військові та чиновники.