Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

— Там можуть бути небезпечні тварини.

— Дуже сумнівно, — заперечив Штірнер. — Дощовий сезон закінчився не так давно. Доти цей тунель стояв залитий водою.

— До того ж, — докинув Люм, — на цьому континенті небезпечних тварин немає.

— Крім тих, із якими прибув я. Ведіть далі!

Ми вивалилися в пітьму й захлюпали невидимими калюжами, проводячи пальцями по шерехатих стінах тунелю, щоб не наштовхнутися на них. Коли ми дісталися до віддаленого кінця, наші очі так призвичаїлися до темряви, що ділянка зоряного неба майже здавалася сірою.

— А тепер тихо, — прошепотів Штірнер. — Вони можуть бути дуже близько.

— Тоді зачекайте в тунелі, де вас не буде видно, — прошепотів я у відповідь. — Я зроблю все якнайшвидше.

Обережно висунувши голову назовні, я побачив, що тунель закінчувався в березі над річкою. Ідеально. Я міг прокрастися вздовж річки до генераторної станції. Так і вчинив. Шум води, що виходила зі станції, невпинно гучнішав. Я йшов, поки міг іти, а коли мене почало обдавати бризками, видерся на берег й обережно розсунув траву, щоб визирнути.

«Вітання, — подумки звернувся я до себе. — Ти геній нічних вилазок, Джиммі».

Менш ніж за двадцять метрів від мене стояла припаркована біля генераторної станції командна машина. І в полі зору не було жодної живої душі. Тихо, як привид, я прослизнув уздовж будівлі, гайнув повз зачинені двері у стіні та вскочив до машини. Ящик із бухлом стояв там, де я його й покинув. Розкішно! Я витягнув ящик і обмацав ізсередини. Порожній!

Саме тоді, коли я це усвідомив, за моєю спиною відчинилися двері, і мене залило світло. У дверях стояв сержант Бло, тримаючи в руках птаха.

— Ви його шукаєте, капітане? — запитав він.

Я перевів погляд із птаха на пістолет у другій його руці й не зміг вигадати, що сказати.

РОЗДІЛ 20

— Ви злочинець-утікач, капітане. — Він лиховісно всміхався, йому було весело. Мені ж досі не було чого сказати. — Про це надійшло повідомлення. По все ваше обладнання сюди відразу примчав гвинтокрил. Тільки після того, як поліцейські відбули, я згадав, як ви постійно тривожилися через оті каністри. На той час я думав, що річ лише у випивоні. Відколи дізнався, що ви — інопланетний шпигун, почав думати інакше. Тож я придивився та знайшов оце опудало птаха. Ще не встигнувши його здати, я почув, що ви втекли. Тому подумав, що просто залишатимуся насторожі: може, ви захочете повернути його собі? Схоже, я подумав правильно. А тепер повільно вилазьте звідти, тримаючи руки на видноті.

У мене не було вибору. Зате в мене знову запрацював мозок, розблокований шоком від його появи.

— Я хотів би отримати птаха назад, сержанте.

— Я в цьому не сумніваюся. Та навіщо мені віддавати його вам?

— Щоб урятувати не одне життя. За його допомогою я можу зв’язатися з флотом Ліги й покласти край цьому вторгненню, поки когось не вб’ють.

— Я не проти вбивств. — Його усмішка зникла, а в голосі з’явилися брутальні нотки, яких я ще ніколи не чув. — Я вояк, а ви шпигун. Я здам і вас, і вашого каґальнутого птаха. Це матиме велике значення для моєї кар’єри.

— І ви ставите свою нещасну військову кар’єру вище за життя оцих смиренних і беззбройних цивільних?

Звичайно, присягаюся своєю п’ятою точкою.

Я зібрався сказати йому, що саме про нього думаю, та не сказав. Мав бути якийсь спосіб його зачепити.

— Ви берете хабарі, сержанте?

— Ні.

— Я маю на увазі не дрібні хабарі. Я маю на увазі десять тисяч кредитів у валюті Ліги, які ви отримаєте після того, як це вторгнення завершиться. Даю вам слово.

— Слово шпигуна? Що десять тисяч, що десять мільйонів — відповідь однакова. Твоє місце на пласі, шпигуне.

Із дверей позаду нього щось вигулькнуло, пролунав звук потужного удару, і сержант упав на землю. Я кинувся до його пістолета.

— Не треба, — почувся чийсь голос. — Просто тримайтеся від нього подалі.

Я підвів очі та побачив рядового (колишнього капрала) Аспію. Він наставив на мене пістолет, яким щойно врізав сержантові по голові.

— Я все гадав, чому сержант усю ніч ховався тут. А тепер довідався.

Його обличчя раптом розпливлося в кривозубій усмішці, і він повернув свій пістолет у кобуру.

— Я беру хабарі, — додав він. — Але мені потрібно двадцять тисяч.

Я показав на птаха.

— Дозвольте мені забрати його, і після завершення вторгнення одержите тридцять тисяч кредитів Ліги із чистого титану. В будівлі Ліги в Брастірі. Даю вам слово.

— Мій індивідуальний номер — 32959727. У війську багато Аспій.

А тоді він зник. І я теж — поки до веселощів не долучився хтось іще. Підхопив птаха й щодуху побіг назад до річки.

— Тікайте в тунель! — гукнув я, пришкандибавши до супутників, які чекали на мене. Ефект ін’єкцій зменшувався, і я спотикався. — Незабаром можуть оголосити тривогу. Ходімо.

І ми пішли. Знову подолали тунель і дісталися полів. Десь там я, напевно, упав, бо після того опинився на землі в якомусь лісі. Небо за деревами було світле, і моє серце загупало в нападі панічного жаху.

— Птах!

— Ось, — продемонстрував його Штірнер. — Ви знепритомніли, тож ми по черзі вас несли. Лікар сказав, що найрозважливіше буде дати вам відпочити, бо від нових стимуляторів у вас могли б з’явитися тяжкі ушкодження. Тепер ми сховались і в безпеці.

Я взяв робоптаха й зачудовано хитнув головою.

— Ви неймовірні, але дякую вам. Мене шукали?

— Ми нічого не чули. Та ви здавалися таким стривоженим, що ми продовжували рухатися далі, доки панувала темрява. Тут ми маємо бути в безпеці. Якщо цей ліс обшукуватимуть, неподалік є потайне місце.

— Сподіваюся на це, бо вони будуть дуже роздратовані. Виникли певні труднощі, і зараз сигнал тривоги вже точно подали. Тож зробімо те, заради чого прийшли.

Я зі стогоном сів, і поряд одразу виріс лікар із голкою напоготові.

— Це лише знеболювальне, — пояснив він. — Стимулятори вам зараз протипоказано.

— Ви геній, доку.

Чорний птах, який досі пах реактивним паливом, обтяжував мені руки. Мовчазний і нерухомий. Настав час із цим покінчити. Я двічі натиснув йому на дзьоб, і в нього розплющились очі.

— Це записане