Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

і го... тує мені долю кардиналів Капрара і Бентівольйо, що померли від отрути... оголошую небожеві моєму Ґвідо Спаді, єдиному моєму спадкоємцеві, що я зак...опав у місці, яке йому відоме, бо він відвідував його зі мною, а саме в... печерах на острові Монте-Крісто, всі мої зол...оті зливки, монети, каміння, самоцвіти і коштовності, що тільки я... знаю про існування цього скарбу цінністю до двох міль...йонів римських екю, і що він знайде його під двадцятою ске...лею, якщо йти від малої східної затоки по прямій лінії. Два от...вори викопані в цих печерах: скарб закопано в найдальшому кутку другого отвору; той скарб заповідаю йому і віддаю у цілко...виту власність, як єдиному моєму спадкоємцеві.

25 квітня 149...8 року

Чез...аре Спада».

— Тепер ви розумієте? — запитав абат Фаріа.

— Це заява кардинала Спади і заповіт, що його так довго шукали? — запитав Едмон, що ще не зовсім упевнився.

— Так, тисячу разів так.

— Хто ж відновив його?

— Я. За вцілілим уривком я розгадав решту, зіставляючи довжину рядків із шириною паперу, просягаючи у прихований зміст за змістом видимого, як ото знаходиш шлях до підземелля за кволим світлом, що падає згори.

— І що ж ви вчинили, коли вже не лишилося сумнівів?

— Я відразу ж вирушив у дорогу, прихопивши із собою, розпочатий мною великий твір про єдине італійське королівство, та імператорська поліція вже давно стежила за мною; натоді Наполеон тяжів до роз’єднання провінцій, на противагу тому, що він захотів потім, коли у нього народився син. Мій квапливий від’їзд, що його причин ніхто не знав, викликав підозру, і тієї хвилі, коли я сідав на корабель у Пйомбіно, мене заарештували.

— Тепер, — провадив Фаріа, глянувши на Дантеса з майже батьківською ніжністю, — тепер, друже мій, ви знаєте стільки ж, скільки і я. Якщо колись ми втечемо разом, половина мого скарбу належатиме вам; якщо я помру тут і ви порятуєтеся сам, він належить вам цілком.

— Проте, — сказав Дантес нерішуче, — чи немає у цього скарбу більш законного власника, ніж ми?

— Ні, ні, заспокойтеся, уся родина вимерла; до того ж остатній граф Спада призначив мене своїм спадкоємцем; заповівши мені цей славетний молитовник, він тим самим заповів мені все, що в ньому міститься. Якщо цей скарб дістанеться нам, ми можемо користуватися ним зі спокійним сумлінням.

— І, кажете, цей скарб оцінюється в...

— Два мільйони римських ескудо, десь понад тринадцять мільйонів на наші гроші.

— Не може бути! — вигукнув Дантес, переляканий тією величезною сумою.

— Чому ж не може бути? — запитав старий священик. — Рід Спада був один із найдавніших і наймогутніших у п’ятнадцятому столітті. Та й за тієї пори, коли не було ні великих грошових угод, ні промисловості, такі нагромадження золота і коштовностей не були якимось дивом; і зараз у Римі ще є родини, які вмирають від голоду, володіючи мільйонами у самоцвітах і коштовностях, що становлять спадковий майорат, якого вони й торкнутися не сміють.

Едмонові здавалося, наче він марить; він вагався поміж невірою і радістю.

— Я довго беріг од вас цю таємницю, — провадив Фаріа, — бо, по-перше, хотів вас випробувати, а по-друге, хотів приголомшити вас. Якби ми втекли до цього нападу, то я попровадив би вас на Монте-Крісто. Тепер, — докинув він, зітхнувши, — ви попровадите мене. То чому ж ви не дякуєте мені, Дантесе?

— Цей скарб належить вам, друже мій, — сказав Дантес, — тільки вам, і я не маю права на нього; я не ваш родич.

— Ви мій син, Дантесе, — вигукнув старий священик. — Ви дитина моєї неволі! Мій сан засудив мене на безшлюбність; Бог послав мені вас, щоб розрадити чоловіка, що не міг стати батьком, і в’язня, що не міг стати вільним.

І Фаріа простягнув Едмонові здорову руку; той зі слізьми обняв старого священика.

XIX. Третій напад

Тепер, коли той скарб, що так довго був предметом роздумів абата Фаріа, міг ощасливити того, кого він полюбив, як рідного сина, він став удвічі дорожчий його серцю; щодня розмовляв він про те незліченне багатство, змальовував Дантесові, скільки добра у сучасному світі можна вчинити друзям, володіючи статком у тринадцять чи чотирнадцять мільйонів; тоді Дантесове обличчя насуплювалося; він згадував про страшну клятву, якою поклявся сам собі, і думав, скільки у сучасному світі, маючи тринадцять чи чотирнадцять мільйонів, можна зробити своїм ворогам.

Панотець не знав острова Монте-Крісто, зате Дантес його знав добре; він часто пропливав повз той острів, що лежав за двадцять п’ять миль від П’янози, поміж Корсикою й Ельбою, і якось навіть зупинявся там. Острів Монте-Крісто завжди був, та й зараз іще залишається пустельний і безлюдний; цей майже конічний бескид, що, мабуть, виринув із морської безодні на поверхню завдяки вулканічному струсові. Дантес креслив абатові план острова, і Фаріа давав йому поради, як розшукати скарб.

Проте Дантес був не так захоплений, як старий священик, а головне, нітрохи не поділяв його певності. Звичайно, тепер він знав, що Фаріа не божевільний, і винахідливість, завдяки якій абат зробив відкриття, що уславило його як навіженця, тільки побільшувала Дантесів захват; та заразом йому не вірилося, що цей скарб, навіть якщо він і справді колись існував, лишився й досі; якщо він не вважав його вигаданим, то принаймні вважав запропащим.

Тим часом наче сама доля захотіла позбавити в’язнів остатньої надії, дати їм на здогад, що їх засудили на довічне ув’язнення; їх спіткало нове лихо: зовнішню галерею, що давно вже мала завалитися, перебудували; полагодили підмурок і заклали величезними брилами отвір, що його вже наполовину засипав Дантес. Якби він не вжив тієї застороги, яку, як ми пам’ятаємо, порадив йому абат, їх спіткало б іще більше лихо: їхні приготування до втечі викрили б і їх, звісно ж, розлучили б.

Отож за ними зачинилися нові двері, ще міцніші й невблаганніші, ніж раніш.

— Ось бачите, — журливо казав Дантес абатові, — Бог хоче, щоб навіть у моїй вірності вам не було моєї заслуги. Я обіцяв вам назавжди лишитися з вами і тепер мимоволі мушу дотримати свого слова. Скарб не дістанеться ні мені, ні вам, і ми ніколи звідси не вийдемо. Утім, справжній скарб, любий друже, не той, що чекав на мене під темними бескидами Монте-Крісто, а це ваша присутність, це наше спілкування по п’ять, по шість годин за день, усупереч нашим тюремникам, це те світло знання, яким ви осяяли мій розум, це чужі мови, що їх ви впоїли в мою пам’ять і що розростаються в ній усіма своїми філологічними розгалуженнями; це науки, що стали