Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

1. захист України від вторгнення турецько-татарських військ;

2. напади на території Османської імперії та її васалів;

3. визвольна боротьба українського народу.

Первинною структурою козацького війська була ватага. Уже з кінця XV ст. козаки фігурують у загонах прикордонних урядників і королівських військ. При перших походах козаків джерела повідомляють про це загалом. Але вже за 1533 р. ми маємо чи не першу згадку про окремі козацькі загони з ватажками на чолі. З розвитком козаччини збільшувалася і кількість загонів і ватаг, поступово змінювалася і ускладнювалася їх внутрішня організація. Уже в 1560-х рр. під час Лівонської війни литовський уряд набирає окремі козацькі роти, сотні й хоругви, які, в свою чергу, поділяються на десятки. З виникненням Запорозької Січі з’являються і більші за розміром тактичні одиниці — полки. Уже на кінець XVI ст. бачимо чітку структуру війська запорожців. Верховним воєначальником був гетьман. Нижче йшли полковники, сотники й десятники. Усі посади були виборними. Маючи на перший погляд нечисленний старшинській склад (у нідерландському війську, наприклад, у роті зі 100 чол. 28 становили командний і спеціальний склад), козаки володіли іншими внутрішніми важелями управління і нагляду за порядком під час бою, а саме апаратом товаришів. Товариш — старий козак, ветеран, становив кістяк десятку. Саме він був опорою для молодих і менш досвідчених вояків. Це давало можливість уникати зайвих під час бою команд і, відповідно, збільшувало мобільність пересічного вояка.

Паралельно запорожцям з 1580-х рр. розвивається реєстрове козацтво. Специфікою воєнної організації останнього було те, що полково-сотенний поділ тут виконував не тільки тактичну, а й адміністративну роль. Остаточне усталення реєстрового війська відбулося у 1624 р., коли воно було поділено на шість полків. На відміну від реєстрового війська, у запорожців кількість і чисельність полків і сотень ніколи не була сталою.

Чисельність українського козацтва зростала протягом усього XVI ст., але все ж не встигала за поголосками, які сучасники розносили по Європі. Показовим прикладом є дипломатична місія Еріха Лясоти. Останній розраховував завербувати принаймні 20 тис. вояків, а реальні мобілізаційні можливості козацтва коливалися в межах 6 тис. У XVI ст. найбільші козацькі армії не перевищували 2–3 тис. чол. У першій чверті XVII ст. внаслідок ряду внутрішніх і зовнішніх чинників збільшується чисельність козацького війська. Як наслідок, під Хотин Сагайдачний приводить 42-тисячне військо. Це найбільший військовий контингент козацької доби до Національної революції. Уже в 1620—1630-х рр. козацькі війська зменшуються з 37 тис. (разом із селянами) у Трясила, до 6–8 тис. у Острянина.

Як відомо, військова дисципліна є необхідним інструментом існування будь-якого війська. Не було виключенням і козацтво. Виходячи з того, що невиконання наказу, погане виконання службових відносин, низький моральний дух кожного окремого вояка можуть призвести до тяжких наслідків для всього війська, козацтво на війні підпорядковувалося досить жорстким законам. Найпоширенішими покараннями були смерть чи побиття киями. Але було б неправильно зводити козацьку дисципліну тільки до карності. Чимале значення для козацького війська мала ідеологія. Суть її була в тому, що козацтво обороняє християнську віру від невірних. Під час війн із поляками до релігійних лозунгів — захист православ’я — додавалася ще й національна ідея — звільнення Русі. Таке ідеологічне підґрунтя було серйозною опорою для дисципліни і порядку у війську. Узагалі, підсумовуючи, можна визначити три основні кити, на які спиралася дисципліна: карність, ідеологія й засудження товариства.

Переходячи до розгляду козацької піхоти, кінноти, артилерії й флоту, слід одразу зауважити, що українське козацьке військо не мало окремих родів військ. Козак був універсальним вояком, тому правильно буде говорити про спосіб бою. Це не відкидає факту існування серед козаків спеціалістів з якогось окремого виду бою чи взагалі ведення війни (на сущі чи воді). Проте такі особливі якості окремих вояків тільки зміцнювали багатогранність і універсальність війська в цілому.

Козацтво виникло і розвивалося в тому регіоні, де з давніх часів панував вершник. Татари, турки, поляки, росіяни — усі ці народи мали численну і потужну кінноту. Козацтво через свою нечисленність й економічні чинники не мало такої можливості. Це змушувало його виробляти власні бойові прийоми. Успіх у бою досягався або за допомогою раптової атаки, або щільного рушнично-артилерійського вогню. При такому підході до перемоги піхота становила ударну силу козацького війська. Головною особливістю козацтва була відсутність поділу на вояків, озброєних стрілецькою і холодною зброєю. У Європі частка озброєних виключно холодною зброєю вояків (копійники, латники, алебардники тощо) складала від 2/3 на початку XVI ст. до 1/1 у першій половині XVII ст. До Тридцятирічної війни (1618–1648) піхотинців-стрільців (аркебузери, мушкетери) вважали допоміжними частинами, що забезпечували наступ латників. Саме їхній удар у поєднанні з важкою кіннотою вирішував долю битви. Задля взаємодії та координації дій стрільців і латників у Європі були змушені розробляти складні бойові порядки. Крім того, армії формувалися з найманців різних національностей. Усе це призвело до появи муштри. Фактично вояк перетворювався на бездумний гвинтик досить складної і неповороткої військової машини — з цього випливали іспанські, нідерландські й шведські бойові порядки.

Щодо козацтва, то питання визначення його бойових порядків залишається складним. У джерелах, що описують козацьку піхоту в бою, звертають увагу на її вогневу міць. Заряджання вогнепальної зброї було досить довгим. Тому військові розробляли різноманітні прийоми, аби організувати і прискорити цю процедуру. У XVI ст. в Європі стрілки шикувалися в десять рядів, у XVII ст. стрій зменшився до шести. Загальним було те, що кожна дія рядового регулювалася командою старшого. Це давало можливість вести стрільбу організовано, але її якість залишалася низькою. До того ж загибель командного складу приводила до руйнування строю. Для козацтва, де цінувалася самостійність вояка в межах його підрозділу, розроблення такої щільної, як у сусідів, системи команд і чітко визначеного шикування не було потрібним, тому глибина строю залежала від швидкості заряджання кожного окремого вояка. Кожен козак у справі заряджання й прицілювання був самостійний і не відволікався на старшину, тому швидкість та якість його стрільби була досить високою. Напевно, кількість шеренг не була сталою, а залежала від уміння бійців. У битві на Куруківському озері козацька піхота шикувалася взагалі в дві шеренги. Ще одним способом виведення максимальної кількості стрілків на постріл було те, що козаки, окрім загальноєвропейських способів стрільби стоячи і з коліна, часто вели вогонь лежачи. Технічний рівень тогочасної вогнепальної зброї не давав можливості козакам нарівні битися з кіннотою на відкритому місці, тож українська піхота намагалася нав’язати противнику бій або на важкодоступній місцевості, або прикривалася укріпленнями. Значно меншою мірою як у XVI ст., так і в першій половині XVII ст. козацтво продовжує використовувати лук. Цей, на першій погляд, анахронізм мав практичне значення. Лук був набагато швидкострільнішим за рушницю, тож один лучник міг доволі ефективно прикрити десяток козацьких стрільців під час заряджання зброї.

З легкої руки Боплана склалася думка про