КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

       Вийшовши до Златоверхого Михайлівського Собору Фрося віддала піджак супутнику.

      - Мені спекотно, від цього підйому на гору, - збрехала дівчина. Їй було спекотно, але геть не від підйому.

       Перед Святою Софією Київською стояла кам’яна лавочка. На ній сиділи двоє юних художників, що  намагалися зобразити дев’ятсотрічний  Собор у світлі Сонця, яке щойно зійшло.

        Фрося та Алан підійшли ближче та зазирнули до недомальованих картин.

       - Не смійте! – кинув один з художників і глянув на Фросю. Якщо до цього часу дівчина думала, що червонішим і бордовішим за Алана стати не можливо, то вона помилялася. Художник став червоним, наче стиглий томат, а може, наче варений Омар, якого лише тиждень тому смакував Михасик.

       - Гарно, - сказала Фрося і граційно всілася поміж двох юнаків. Інший юнак також став червоним. Дівчина не бачила Алана, але їй дуже-дуже хотілося, щоб, саме у цю мить, колишній вчитель історії став блідий, наче сіль, чи хоча б, наче сніг, що щойно випав на землю. – Ви, мабуть - відомі художники.

      Юнаки знітилися та перестали рухати руками по своїх картинах, зате почали рухати ротами – наче риба, яку витягнули з води на сушу. Фросі здалося, що позаду щось просипіло, але вона не була певна: чи то бува не її багата уява. Тож, дівчина сказала:

     - А я все думала, як мені зобразити світло Сонця, що сходить, на білому камені давньої стіни. Тренувалася, тренувалася, тренувалася, але - нічого не виходило. Мабуть, у мене був поганий вчитель, - сказала Фрося, а потім додала, - історії.

      - Історії? – здивувався юнак, який сидів праворуч.

      - Історії? – запитав юнак, який сидів ліворуч.

      - Вона дурнувата, - почувся мерзенний голос позаду. – Весь час плутає історію, із малюванням.

      - Для жінки розум - не головне, - почухав свого носа пензлем юнак, який сидів праворуч. Ніс вкрився зеленою фарбою. Юнаку зелений колір явно не личив.

      - Для жінки головне – краса, - сказав юнак, який сидів ліворуч. Він розсіяно провів пензлем по щоці. Нічого не відбулося. Певно, на його пензлі був той самий відтінок червоного, що й на його щоках.

       - Чи можна, тебе на хвилинку? - смикнув Алан Фросю. Дівчині хотілося дати мерзенному супутнику добрячого копняка. Але художники дивилися на неї аж так захоплено, що вона раптом перелякалася.

      Вони вдвох відійшли у бік, спостерігаючи, як юнаки неквапливо закручували свої фарби, у дивних штукенціях.

     - Тоді вже були тюбики для фарб? – здивувалася Фрося, дивлячись на цю процедуру.

     - Що? – Здивувався Алан. – Були. На кшталт. А тепер скажи мені: навіщо ти із ними фліртуєш?

     - Нічого я не фліртую! – образилася дівчина, адже її дуже швидко розкусили. Залишалося сподіватися, що цей мерзенний і підступний Алан не розгадав її справжні почуття. Адже, Фрося і сама розуміла, що викликати ревнощі у того, хто тобою не цікавиться – безглуздо.

      - Дурниці! Вони вже заглядають тобі у рота. Йди до них, і скажи якусь дурню.

      - Ще чого! Ніколи не була дурною і ставати не збираюся!

      - Урррр! – Загарчав Алан. Це було щось новеньке. – Вони. Оці придуркуваті художники – перші президенти УНР.

       - Що таке, оте дурне - УНР?

       Колишній вчитель історії схопився за голову. Ще мить, і він би завив від розпачу, але багаторічна витримка вдалася взнаки.

     - УНР, це – Українська Народна Республіка. Ці два брати: Андрій та Григорій Шевченко. Вони підбурили українське суспільство до повстання, коли Російська Імперія вв’язалася у Велику війну. Вони смикали свої зв’язки у Америці, Канаді й Аргентині. А також у Європі і, зрештою, спромоглися визнання незалежності УНР від Росії. Саме завдяки ним вдалося уникнути голоду 1932-33-их років. Бо Україна тоді вже була незалежна і не залежала від огидної влади Кремля! Так само, як Фінляндії у 1917-му, Україні вдалося здобути незалежність вже на початку двадцятого століття. І все це, завдяки завзятості оцих двох юнаків.

      - Не може незалежність цілої країни залежати лише від двох юнаків, - відрізала Фрося. Вона повернулася до художників. Ті ж, із смутком в очах, спостерігали за її суперечкою із Аланом. Певно, чутливі художні натури вловили її настій, чи її почуття. Юнаки зітхнули, помахали руками та рушили геть.

      Кохання може творити різні дива. А нещасне кохання, може призвести до трагедії. Особливо, якщо це кохання вразливого художника. Андрій Шевченко побачив, як дівчина дивиться на цього русявого молодика. Григорій Шевченко побачив, як дівчина заглядає на цього русявого молодика. Братам Шевченко все зрозуміло.

     У підручниках історії тієї часової лінії, з якої щойно у минуле стрибнула Фрося, було написало, що брати Шевченко ніколи не були одружені. Дослідники біографії припускали, що брати цікавилися чоловіками. Але, як часто буває із експертами, дослідники помилялися. Єдина дівчина, в яку брати могли закохатися народилася на сто років пізніше. Саме зараз брати Шевченко знайшли цю дівчину… і вмить загубили.

      Андрій та Григорій Шевченко похнюпилися та стали переходити дорогу. Скоріше, скоріше, до рідної домівки, яка знаходиться на тій стороні вулиці, майже поруч із Володимирським Собором!