КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

     Фрося задихнулася… від щастя. Дівчині захотілося, щоб час зупинився, бо у шлунку вже змахували своїми різнобарвними крилами метелики, запах весняних квітів огортав сполохане тіло, а у вухах співали закохані цвіркуни.

      Раптом, Алан відсунувся, і дівчина з жалем підняла на нього свої коричнево-зелені очі. Те, що вона побачила в очах Алана…. Ні, не бентежило, і навіть не дратувало. Це викликало торнадо гнівних почуттів! Хіба можна отак дивитися, після такого поцілунку? Юнак не лише жалкував, що доторкнувся своїми ніжними губами до губ Фросі, але й просто був у розпачі, шоці та відчаї. Можна подумати, що Фрося перетворилася на тарантула!

      Дівчина вже примірялася, куди б вдарити так, щоб було надзвичайно боляче, а потім прямо тут закопатися самій у землю – на радість археологам майбутнього, - коли знову заверещала чорна пласка штукенція, лякаючи місцевих пташок, жаб та археологів своїм противним звуком. Бордовий Алан із радістю натиснув якусь кнопку:

     - Так?

     - Тебе повісили за ноги та протримали півгодини під Дарницьким мостом? – Запитав допитливий Смок і нахилив голову трохи у бік.

     - Що трапилося? – Буркнув Алан та з бордового став майже…. Мабуть чорним. А ви колись бачили когось ще більш червоного… за бордовий?

      - Знову наш білявчик. Тепер його занесло до 1901-го року. І що йому не сидіться на місці?  Вибрав би собі нормальний час, зібрав би команду злодіїв, а ми б вже з ними розправилися. Так – ні! Гасає собі сторіччями! Отже, я відправляю тебе… З тобою дівчина? Ну, якщо раптом станеться ядерний вибух, тобі не буде нудно, - легковажно зауважив Смок та натиснув якісь кнопки, само собою, запиваючи свої дурнуваті і геть  нерозумні слова узваром, або компотом. Навіть, якби Алан виявився останнім чоловіком на Землі, чи у Галактиці, а може й у всьому Всесвіті, Фрося ні за що б не стала із ним розмовляти!

      Скрипнули колеса, і велика старовинна карета - чи може всього лише екіпаж, - зупинилася за два сантиметри від Фросі. Водій карети, - якого у ті давні часи називали - “кучер”, - продемонстрував перед Фросею знання місцевого жаргону, місцевого суржику та місцевих ідіоматичних висловів.

      - Замовкни, - кинув кучеру переляканий Алан та підняв Фросю із запилюженої мостової. Дівчина вчепилася у оксамитовий темно-синій костюм, гадаючи, чи вже час вдарити супутника по гомілці, чи трохи почекати.

      - Жін… дівчинко, - висунулася з карети стомлена голова поважної пані, яка тримала перед очима прозорий монокль. – Не кидайся під карети. Якщо вже набридло жити, то піди - втопися у Дніпрі.

       Карета помчала геть. На Київ наповзав новий день, але все ще були сутінки. Праворуч поступово  вимальовувалися обриси кам’яних різнокольорових будівель, а ліворуч вирисовувалися обриси кам’яних різнокольорових будівель.

      Фрося все ще зависла на руках у Алана і чекала: чи він від переляку не кине її на кам’яну дорогу? Може, це було б краще за біль у серці?

      Натомість, підступний колишній вчитель історії, обережно поставив дівчину на кам’яну дорогу, струсив пилюку з її довгої приталеної спідниці і сказав:

     - Подивимося на схід Сонця над Дніпром? Біля пам’ятника Володимиру-Хрестителю? – На Фросю він не дивився.

      Дівчина зітхнула. Звичайно, можна було б його побити, сунути під якусь неврівноважену карету, чи просто втопити у Дніпрі. Але ж вона не візьме гріх на душу. Тож, залишалося лише плентатися до того дурного пам’ятника тому дурному королю. І чого йому захотілося прийняти Християнство? От би було чудово: око за око, втоплення за поцілунок, копняк за образу….

      Кам’яний Володимир стояв собі спокійно серед дерев, не звертаючи увагу на відвідувачів. Ото добре, що тут  поставили лавочки – є куди сісти та перечекати на той дурнуватий схід Сонця. Можливо, Схід Сонця  не такий вже й дурний, але ж не поруч із таким дурнуватим супутником, який спочатку цілує, а потім відсахується, наче вона перетворилася на прострочений йогурт, або зацвілу ковбасу.

     Фросі стало холодно, і Алан лицарські накинув дівчині на плечі свого піджака. Дівчина лише гордо кивнула, але нічого не сказала. От не треба цілувати, а потім дивитися, наче вона вкрала його останній бутерброд! І що це її на їжу потягнуло?

       Крізь мряку, що піднімалася від холодної осінньої Річки, піднялося манюнє рожеве Сонечко. Воно неквапно озирнулося, перелякалося і знову заховалося за хмари. За десять хвилин, малюк висунув свою рожеву голову з-за сірувато-синіх хмар та виліз на небо. В цю мить, заспівали пташки, а лівий берег Дніпра засяяв золотавим полем.

     - Отакої! – Сказала Фрося. – А Лівобережжя геть незаселене. Не те, що в наші часи.

     - Еге ж. Лівобережжя заселили значно пізніше, - одізвався Алан. Його голос нагадав Фросі, що треба поводитися так, наче вона Крижана Королева Всесвіту. Дівчина вже збиралася повернути супутнику його піджак, але холод, - а може лише запах, що йшов від піджаку, - змусив її втриматися.

     Коли Сонечко вже весело світило, майже зігріваюче давнє місто, Алан піднявся.

      - Нам час. Пошукаємо нашого порушника біля Святої Софії. Зрештою, вона – священна точка Києва.

      Фрося дуже неохоче піднялася. Можливо, це її остання можливість отак спокійно посидіти із Аланом. Губи нили і вимагали продовження. Власне, як і метелики у шлунку.