Вподобайка - Містичні історії, Вподобайка

В маленькому селищі, загубленому серед лісів і гір, жили люди, яким ніколи не випадало переживати великі події. Розмірене, спокійне життя текло так само повільно, як і століття тому. Аж поки одного дня в селище не приїхав незнайомець.

Він був незвичайно гарний — високий, стрункий, з білою шкірою, як мармур, і темними очима, які ніби притягували погляд і змушували забути про все навколо. Одягнений у старовинний костюм, він виглядав, наче зійшов з полотна старовинного портрета. Його ім'я було Олександр, але мало хто насмілювався звертатися до нього на ім'я. Мешканці говорили, що він був на диво ввічливим і холодним, але його чарівність змушувала кожного відчувати себе особливим.

Згодом селищем почали ширитися чутки. Одні говорили, що Олександр живе в старому маєтку на краю лісу і виходить з дому лише вночі. Інші твердили, що у нього немає жодного віддзеркалення у воді. Але найбільше місцеві боялися його очей — глибоких, наче темна ніч, і таких гострих, що здавалося, ніби вони здатні бачити всі таємниці світу. Та водночас ці очі притягували, наче магніт, і змушували бажати зустрічі з ним знову.

Однієї ночі Олександр заговорив із місцевою дівчиною на ім'я Аліна. Вона була молода, добра і мала гарне обличчя. Її зачаровувала таємничість Олександра, і вона була майже впевнена, що в ньому є щось незвичайне. Кожна зустріч із ним перетворювалася на дивовижний сон, від якого прокидатися не хотілося. Олександр говорив ніжно, але водночас від нього виходила холодна, навіть жахлива енергія, від якої дівчині було тривожно. Але цікавість брала гору над страхом.

Так пройшли тижні. Аліна дедалі частіше зустрічалася з Олександром під покровом ночі. Її погляд ставав розсіяним, а шкіра блідою, ніби життя залишало її з кожною новою зустріччю. Люди почали помічати, що в селищі коїться щось дивне. Щоночі хтось із мешканців зникав на кілька годин, а на ранок повертався, виглядаючи втомленим і змученим, але не пам'ятаючи, де був і що робив.

Якось уночі, коли Аліна знову зустріла Олександра, вона не могла стримати запитання, яке гризло її серце.

— Хто ти насправді? — прошепотіла вона, поглянувши в його темні очі.

Олександр усміхнувся, і його усмішка була одночасно спокусливою і моторошною.

— Ти справді хочеш знати? — промовив він тихим, але пронизливим голосом. Його рука ніжно ковзнула по її щоці, але Аліна відчула крижаний холод його пальців.

Вона завмерла, відчуваючи, як її серце б'ється швидше від страху і захоплення. Олександр нахилився ближче, і дівчина відчула його подих на своїй шиї. Її очі повільно заплющились, ніби під гіпнозом.

— Ти відчуєш на собі правду, — прошепотів він, і його голос був схожий на подих темряви.

Раптом вона відчула, як його холодні губи торкаються її шиї, і перед очима блиснуло щось гостре. У ту ж мить холодні ікла встромилися їй у шкіру. Біль був сильний, але миттєвий. Аліна завмерла, відчуваючи, як з її тіла висмоктують життя. Але разом із болем прийшло відчуття неземного захвату. Здавалося, що всі її страхи, турботи і сумніви зникли. Вона поринула в темряву, яка здавалася тепер такою затишною і рідною.

Коли вона прийшла до тями, то була в себе вдома. Голова боліла, а шия пекла від ран, які вже починали затягуватися. Але її більше лякало інше — відчуття порожнечі. Їй здавалося, що частина її душі залишилася з Олександром. Вона більше не могла мислити ясно, не могла заснути. Її думки були спрямовані на єдине — на нову зустріч із ним, на той темний екстаз, який вона відчула.

Відтоді вона щовечора вирушала на пошуки Олександра. Її бліде обличчя й очі, які тепер були темними й порожніми, не залишали місцевих байдужими. Люди відверталися від неї, перешіптуючись, ніби вона стала якоюсь іншою. Але Аліна більше нікого не слухала — тільки шепіт темряви, який кличе її вночі.

Пройшов місяць, і в селищі почали помічати, що з кожною ніччю якась частина жителів ставала схожою на Аліну. Їхні обличчя бліділи, очі тьмяніли, а шкіра ставала холодною, як крижаний мармур. Люди почали зникати на кілька днів, щоб потім повернутися іншими, з дивним блиском у погляді і незрозумілою тугою. Місцеві боялися виходити на вулицю вночі, бо знали: Олександр усе ще серед них.

Чутки про дивного незнайомця поширилися далеко за межі селища, і одного дня в селище приїхав старий монах, який чув про прокляття вампірів. Він прийшов до оселі Аліни, яка, за словами селян, була першою, кого зачарував цей красень із темними очима.

Коли монах зайшов до кімнати, Аліна сиділа у кутку, з темними колами під очима, збуджена і слабка. Він спробував промовити молитву, але як тільки почав, Аліна закричала, затуливши обличчя руками. Монах зрозумів, що вампір уже заволодів її душею.

— Ти більше не належиш собі, дитя, — сумно сказав монах. — Він забрав тебе до темряви.

Аліна, наче в маренні, почала шепотіти ім'я Олександра, немов його присутність була її єдиним бажанням і страхом водночас.

Зрештою, монах пішов, розуміючи, що врятувати її вже неможливо. Він лише прошепотів молитву за спокій її душі і залишив селище.

Наступного ранку селяни знайшли двері будинку Аліни відчиненими. Усі кімнати були порожні, а на підлозі залишилися лише сліди від босих ніг, які тягнулися до лісу, гублячись у темряві. Аліна зникла так само, як і Олександр. І хоча деякі сміливці намагалися розшукати їх, ніхто не зміг знайти жодного сліду. Лише іноді, в найтемніші ночі, у глибокому лісі можна було побачити тінь високого чоловіка і бліду постать, яка йшла поруч із ним, немов у вічному танці з темрявою.