Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Я тільки-но хотів знову увімкнути транспондер, гадаючи, що так буде безпечніше або принаймні не так помітно, як раптом берегова лінія переді мною розступилася. На мапі там не було позначено жодної притоки, і я вирішив, що то якась бухта або нове додаткове русло, прорізане весняною повінню і ще не відображене на мапі. Я знизився мало не до рівня води і рушив вздовж русла. Воно було вузьке, звивисте й щільно перекрите кронами дерев, тому летіти там було все одно що бджолі намагатися втиснутися в тромбон, але дерева забезпечували майже ідеальний захист від радарів, тому я запросто міг для них «загубитися».

Але кілька хвилин по тому я й справді загубився, і не лише для будь-якого оператора за екраном локатора, а й для самого себе — я загубив себе на мапі. Канал зміївся і робив зиґзаґи, і я настільки заклопотався, керуючи машиною вручну і намагаючись не розбитися, що втратив усі навігаційні орієнтири. Я матюкався й жалкував, що моє авто не було летючим підводним човном, інакше я посадив би його на воду.

Раптом лінія дерев на лівому березі перервалася, і я помітив відрізок рівної землі. Я скинув швидкість і посадив машину, загальмувавши її так різко, що мене мало не перерізало навпіл ременем безпеки. Але я тепер був на суходолі, й мені вже не треба було зображати із себе сома в каламутному рівчаку.

Що ж робити, думав я. Навкруги нікого не було видно, і я дійшов висновку, що опинився на задвірку чиєїсь ферми. Безперечно, десь неподалік мало бути шосе. Я визнав за краще вийти на нього і рухатися суходолом.

Але відразу ж відкинув цю думку як недоречну. За три години льоту від Вашингтона до Канзас-Сіті я майже завершив подорож, і наскільки ж далеко від Канзас-Сіті я опинився? Суходолом їхати години зо три. З такими темпами все, що мені треба було зробити, — це сховати десь машину за п’ятнадцять-двадцять кілометрів від Канзас-Сіті і піти пішки; в такому разі мені лишилося б тільки три години. Я почувався жабою, яка с кожним стрибком наближалася до краю колоди, але так до нього й не дісталася. Отже, я мусив знову злетіти, бо часу було обмаль.

Але я не наважувався зробити це, допоки не зможу достеменно пересвідчитися, що тутешній рух контролюється вільними людьми, а не слимаками.

Раптом мені пригадалося, що я досі ані разу не вмикав стереотрансляцію, відтоді як полетів із Вашингтона. Я — не великий прихильник стереомовлення, бо вони роблять із нього бутерброд із реклами, всілякого непотребу та новин, тому це часто наштовхує мене на думку, а чи доречний такий «прогрес». Втім, новини можуть стати в пригоді.

Але каналу новин я так і не знайшов. Натомість натрапив на: а) лекцію такої собі Міртл Дулайтлі, доктора філософських наук, на тему «Чому чоловіки втомлюються від жінок?» за сприяння компанії «Ютаген» із виробництва гормонів (я дійшов висновку, що ця достойна жінка мала чимало досвіду в цій сфері); б) тріо дівчат-хіпі, які виконували пісню «Якщо хочеш мене, то чого ж ти мовчиш?» і в) епізод із серіалу «Лукреція пізнає життя».

Шановна доктор Міртл була повністю вдягнена і на своїй широкій та кремезній фігурі могла розмістити щонайменше трьох слимаків. Тріо дівчат були вдягнені так, як і личить хіпі, але спинами до камери вони не поверталися. З Лукреції чомусь завжди зривали одяг, бо вона не хотіла добровільно скидати його сама, але то камера завжди з’їжджала убік, то світло гасло, тому я так і не зміг перевірити, чи була її спина вільною від паразитів.

Жодного сенсу в тім, що я побачив, не було. До того ж, можливо, всі ці програми були записані за тижні чи навіть за місяці до того, як Президент виголосив програму «Оголена спина». Я продовжував перемикати канали, намагаючись знайти новини або хоч якусь передачу, що транслювалася в прямому ефірі, як раптом переді мною виник диктор із професійною індиферентною усмішкою на пиці. Він був повністю одягнений.

Невдовзі я збагнув, що то була одна з отих невибагливих дурнуватих передач. Диктор казав таке: «...а якась удачлива жіночка, котра просто зараз сидить перед екраном, може в цю мить отримати абсолютно безкоштовно домашнього робота-дворецького “шість в одному” від фірми “Дженерал Атомікс”. Хто стане цією щасливицею? Ви? Чи, може, ви?». Диктор на мить відвернувся від камери — і я побачив його плечі. Вони були вкриті сорочкою та піджаком і мали характерну округлу форму, майже горбату. Я опинився в червоній зоні.

***

Коли я вимкнув трансляцію, то виявив, що за мною стежать, — то був малий підсвинок років з дев’ять. На ньому не було нічого, окрім шортів, але засмага на його плечах свідчила, що він звик так ходити. Я опустив скло:

— Агов, шибенику, де тут шосе?

Він трохи повитріщався на мене, а потім відповів:

— Дорога до Мейкона проходить аж ген отам. А скажіть, дядьку, це у вас «Кадилак Зіппер», еге ж?

— Авжеж. Так де ти, кажеш, тут дорога?

— А ви мене підвезете?

— Немає часу. Де дорога?

Малий окинув мене поглядом, а потім відповів:

— Візьміть мене із собою, тоді покажу.

Я здався. Поки він забирався всередину, я відкрив свою валізу й дістав із неї сорочку, штани, куртку й начепив їх на себе. І нарочито безпечним тоном спитав:— Може, мені не слід було вдягати сорочку? Тутешні люди носять сорочки?

— У мене є сорочки! — ображено скривився малий.

— Я ж не сказав, що в тебе їх нема, а просто спитав, чи ходять тутешні люди в сорочках.

— Звісно, що ходять. Ми ж не в Арканзасі, дядьку.

Я кинув цю тему й знову спитав про дорогу. Натомість малий поцікавився:

— А можна я оцю кнопку натисну, коли ми злетимо?

Я пояснив цьому підсвинку, що ми поїдемо суходолом. Він неприховано розсердився, але дорогу показати погодився. Я їхав обережно, бо машина була надто важкою для сільської ґрунтової дороги. Невдовзі малий сказав мені повернути. Трохи згодом я зупинив