Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

— То ти покажеш мені, нарешті, дорогу, чи, може, мені по сраці тобі надавати?

Малий відчинив дверцята й вислизнув на землю.

— Гей, ану стривай! — заволав я.

Малий озирнувся.

— Дорога он там, — показав він.

Я розвернувся, не сподіваючись знайти шосе, але все ж таки знайшов його на відстані півсотні метрів. Виявилося, що цей шибеник фактично провів мене по колу.

Назвати ту дорогу трасою можна було лише з великою натяжкою — в її покритті не було ані грама гуми. Та все ж таки це було хоч якесь шосе, і я вирушив на захід. Загалом, я змарнував понад годину.

Мейкон у штаті Міссурі мав цілком нормальний вигляд, аж надто нормальний, щоб викликати почуття заспокоєності, оскільки про програму «Оголена спина» тут, вочевидь, ніхто не чув. Я побачив певну кількість голих спин, але день був спекотний. Покритих спин було більше, і кожна з них могла ховати під сорочкою слимака. Я серйозно замислився над тим, щоб перевірити лише це місто замість Канзас-Сіті, а потім, поки не пізно, вшитися назад тим самим шляхом, яким сюди прибув. Перспектива заглибитися в територію, котра, як мені було достеменно відомо, контролювалася титанцями, нервувала мене, як проповідника моралі на парубоцькій гулянці, — мені хотілося накивати п’ятами.

Але Старий чітко наказав — Канзас-Сіті, побіжний звіт про Мейкон навряд чи його задовольнить. Зрештою я об’їхав Мейкон окружною дорогою і опинився на злітному майданчику в дальній частині міста. Там я став у чергу туди, звідки стартували місцеві транспортні засоби, і насамкінець вирушив до Канзас-Сіті серед мішанини з гелікоптерів й іншої місцевої летючої техніки. Мені доведеться дотримуватися тутешніх дозволених швидкостей в усьому штаті, але це було краще, ніж потрапити в халепу зі своїм транспондером, який би висвітлювався на кожній контрольній вежі.

Летовище обслуговувалося автоматично, без технічних помічників, навіть на заправці нікого не було. Схоже, мені вдалося вписатися в транспортну мережу Міссурі, не викликавши при цьому підозри. Так, в Іллінойсі стояла контрольна вежа, де могли поцікавитися, куди це я пропав, але зараз це вже не мало значення.

РОЗДІЛ 17

Канзас-Сіті — старомодне місто; воно не постраждало від бомбувань, за винятком східного боку, де колись було передмістя Індепенденс. Це передмістя так і не відбудували, тому з південно-східного боку можна було потрапити прямісінько майже до центру, аж до Своуп-парку, не вибираючи при цьому між стоянкою та необхідністю сплати мита при в’їзді до самого міста.

Були ще варіанти: приземлитися на одній із посадкових платформ північніше ріки Міссурі та добратися до міста тунелями або висадитися на одній із платформ у центрі південніше Меморіального пагорба.

Я відхилив обидва варіанти, бо хотів постійно бути при машині і не волів продиратися на ній крізь блокпости. А якщо трапиться затор, то я не зможу швидко проскочити, поки охоронець витріщатиметься на мою перепустку. Затори в тунелях також мене не радували, так само як і ліфти на стартових майданчиках. Там можна було застрягнути надовго.

Якщо чесно, то мені не хотілося їхати до міста взагалі.

Я приземлив авто на шосе номер 40 і під’їхав до митного пропуску на бульварі Меєра. Черга сплатити мито за сумнівне задоволення роз’їжджати вулицями міста була доволі довгою. Коли мене підперло позаду якесь авто, у мене виникло відчуття, неначе я потрапив в оточення, і мені страшенно захотілося припаркуватися й увійти до міста тротуаром безкоштовно. Але воротар взяв із мене платню, навіть не удостоївши мене поглядом. Я ж поглянув на нього, але не зміг визначити, сидить у нього на спині паразит чи ні.

Полегшено зітхнувши, я проїхав крізь браму, але за брамою мене відразу ж зупинили. Переді мною опустився шлагбаум, і я різко загальмував, мало не врізавшись у нього. У відчинене віконце встромив голову полісмен.

— Перевірка безпеки, — сказав він. — Виходьте.

Я заперечив, пояснивши, що мою машину щойно перевірили.

— Ясна річ, — погодився полісмен, — але в нашому місті запроваджено програму безпечного руху. Ось вам квитанція на перевірку. Зупиніться за шлагбаумом, вийдіть з автівки та йдіть до отих дверей.

Він показав на приземкувату будівлю за кілька кроків від бордюру.

— А навіщо?

— У вас перевірять зір та реакцію, — пояснив страж порядку. — Не баріться, бо ви затримуєте чергу.

В моїй уяві виникла мапа, на якій Канзас-Сіті горів червоним світлом. В тім, що місто було «під контролем», я не сумнівався, отже, цей доброзичливий полісмен майже напевне мав на спині слимака. Мені навіть не треба було дивитися на його плечі.

Але я не міг нічого зробити, окрім як підкоритися, інакше довелося б встрелити його і в аварійному режимі злетіти в повітря. За звичайних обставин зі звичайним поліцейським я спробував би підкупити його, тицьнувши гроші йому в руку, коли він давав мені квитанцію. Але ж слимаки не користуються грошима.

Чи користуються?

Я вийшов з авто, невдоволено буркочучи, і повільно рушив до приземкуватої споруди. Двері ближчі до мене мали табличку «Вхід», на дальніх виднівся знак «Вихід». Коли я підійшов до будівлі, з дверей із написом «Вихід» показався чоловік, і мені страшенно закортіло розпитати його, що там всередині.

То була тимчасова споруда зі старовинними дверима без електроприводу. Я відчинив їх легеньким поштовхом ноги, обдивився інтер’єр вліво-вправо і вгору, а потім увійшов. Переді мною показався передпокій із дверима в дальньому кінці.

— Заходьте, — гукнув хтось зсередини.

Не втрачаючи пильності, я увійшов.

Всередині мене зустріли двоє чоловіків, обидва в білих халатах; в одного до голови було прикріплене дзеркальце отоларинголога. Він поглянув на мене й різко мовив:

— Це займе не більше хвилини. Підійдіть сюди.

Він зачинив двері, крізь які я увійшов — почулося, як клацнула клямка.

Там була приємніша обстановка, аніж та, яку ми організували в Конституційному клубі, — якби я мав час придивитися, то вона мені б навіть сподобалася. На великому столі видовжилася низка транзитних коробок для титанців, які