Євгеній Шульженко - Гра почалась, Євгеній Шульженко

Шлях до фармзаводу не близький, треба було враховувати можливі затримки та табори дітей попереду. Оскільки в свій час Аніта та Устим ходили в розвідку то розповіли про розтрощені табори по вулиці Корольова. Це була сама безпечна дорога. З однієї сторони багатоповерхівки, з іншої – промислова зона. Дістатись вулиці Корольова можна було декількома шляхами. Один з них – Імператорська Школа. Звісно, цією дорогою йти не наважились.

Обійшовши другий будинок, звернули до фортеці племені Зодчих. Мілану на секунду взяв сум за свою домівку. Зараз, в темряві, фортеця стояла тихо та одиноко. Світла не було, дозорних не було. Лише паркан, машина батьків, закриті під’їзди. Звісно, виходячи, все закрили за собою. Ключ від квартири Мілани зараз висів на шиї. Вона торкнулась ключика, знайшла поглядом свої вікна та всміхнулась. «Мамо, тато, я йду за відповідями! Я обов’язково знайду ліки від цього вірусу!» - думала дівчина, перелізаючи паркан за допомогою мотузки.

Фортецю минула, завернули за декілька будинків та вийшли на сквер, який був на шляху до гіпермаркету. Саме ця дорога була найбезпечніша до вулиці Корольова. Зграй собак в ночі не було, то ж перебігли дорогу, минули трамвайну зупинку і підбігли до приватної зони гіпермаркету. Заходити за паркан не планували, пішли повз паркан зліва. Минувши гіпермаркет, перейшли дорогу, та рушили прямо до ювелірного заводу. Дорога йшла між коледжем та гаражним кооперативом. Безпечне місце та й інформації про поселення тут не було.

Мілана, Ілля та Ксенія йшли мовчки. Аліша бігла трохи попереду, махаючи мордою зі сторони в сторону. Не дарма, коти мають дуже сильний зір та здатність бачити вночі. Ліхтариками не користувались, оскільки це було б видно зі сторони. Сподівались лише на місяць, який доволі добре висвітлював все навколо. Головне, щоб не було хмар. Пройшовши дорогу до ювелірного заводу, обійшли й декілька промислових будівель. Далі викривався невеликий квартал з багатоповерхівками. По плану, після них, діти мали вийти до мосту Сосніних. Там треба було пересуватись обережно. Оскільки в цьому місці був помічений табір дітей, які жили на автомобільному майданчику, в самих автомобілях.

Пройшовши двори, не помітили ні тварин, ні дітей. Не траплялись і огороджені під’їзди, де хтось міг би жити. То ж, поки що дорога нічного загону проходила дуже гладко. Так було, поки діти не повернули за останній будинок. Вони мали побачити саме дорогу до мосту, де справа від дороги мав бути той самий табір.

Як тільки розвідники зайшли за дім, Ілля, який шов попереду, перечепився за щось та впав. В цю ж мить почулось як обірвалась нитка та звідкись з дерева впала скляна пляшка. Вночі, в повній тиші, склянка впала на асфальт. Вона розбилась та підняла неймовірно сильний шум. Діти ж чортихнулись та зупинились як вкопані. Було ясно, що це була сигналізація, встановлена не заради сміху, а від незваних гостей. І встановили цю сигналізацію саме діти з автомобільного табору.

Швидко, біжимо назад, - прошепотіла Мілана, та махнула рукою в сторону багатоповерхівка, - шукаємо якусь схованку.

Розвернувшись, діти побігли за поворот. Вискочивши у двір, знову чортихнулись в серцях, навколо лише дуже довгі будинки. Відкритий двір, схованок ніде немає. Але, напевно, якби й були, про них знали би діти з табору. Побігли під будинком, щоб не зразу бути поміченими. Погоню не чекали. Загін розумів, що вони нічого поганого не зробили. Але вночі чужинці, що підкрадаються до табору – хто завгодно буде сприймати з великою підозрою.

Пробігши метрів сто, діти почали задихатись. Бігли швидко, не хотіли, щоб їх помітили. Сил не рахували та не берегли. Ксенія шикнула та вказала на прохід між двома запаркованими автомобілями. За ними стояла велика вантажівка. Причіп був високим, можна було б спробувати залізти в нього. Але не стали витрачати на це час. Обійшли автомобілі та залізли під вантажівку. В таких авто завжди великі балки ходової частини. То ж там і сховалися. Мастило було всюди. Діти розуміли, що будуть страшенно брудними як вилізуть. Але краще бути брудним, аніж схопленим не відомими дітьми. Теплого прийому не чекали. Та й перевіряти не хотілось

            Після того, як кішка переконалась, що всі сховались, пролізла під легковий автомобіль. Затихли. Вирішили перечекати деякий час. І правильно зробили. Хвилин через п’ять почули біганину та блукаюче світло ліхтариків. Діти бігли тихо, без крику, інколи щось шикали та свистіли один одному. Мілана була приємно здивована підготовкою дітей цього табору. Та ще більше зрозуміла, що не хотіла б зараз попастись їм у полон.

            Як тільки група дітей пройшла недалеко від машин, Аліша вискочила з машини, голосно нявкнула та побігла кудись в темряву. Мілана на секунду злякалась, оскільки не зрозуміла навіщо кішка це зробили.

Відбій, - сказала якась дівчина, - це кіт більш за все потравив до пастки, тому пляшка й розбилась. Може спіймаємо кота?, - запитав якийсь хлопець, - Сьогодні ми з’їли останнього такого котика. Ти хочеш вночі з ліхтариком бігати та ловити кота? - почувся голос знову тієї дівчини, - Хочеш - лови. В мене немає бажання потрапити в відкритий люк та зламати собі ногу. Пригадай Артема, який так звернув собі шию? На щастя, він спить вічним сном, а не помер, як це було б в звичайний час. Ні, не хочу, - буркнув хлопець у відповідь

Діти ще трохи постояли та пішли в сторону табору. Ліхтарики вимкнули, було достатньо місячного світла, щоб знайти дорогу додому. Загін Мілани виліз з під вантажівки як тільки навколо повернулась повна тиша. Тут же й повернулась Аліша. Вона муркнула, сіла поряд та стала чекати, коли діти обтрусять бруд з одягу.