Робін Хобб - Учень убивці

піклувався про мене точнісінько як про тварин Чівелрі: мене годували, поїли, купали і школили (точніше, вишкіл полягав у тому, аби бігати за ним, доки він виконував інші обов’язки). Втім, ці спогади досить туманні, а такі подробиці, як купання й перевдягання, могли потьмяніти в моїй свідомості шестирічної дитини, оскільки це було повсякденною справою. Але я добре пам’ятаю Нюхача — рудого короткошерстого пса. Я пам’ятаю, що коли ми спали під одним покривалом, то його шерсть колола мене. В нього були очі зеленувато-мідного кольору, коричневий ніс, а паща та язик — рожеві з чорними цятками. У вільний від обідів на кухні час ми борюкалися в саду або на соломі в буді. Так минало моє життя на заставі. Я не пригадую, щоби погода змінювалася. Все, що пам’ятаю з того часу, це сиру та вітряну погоду, а також сніг та лід, які поступово танули, але вночі знову замерзали.

Ще один спогад із тих часів, хоч і досить нечіткий, скоріше у теплих тьмяних тонах, як розкішний старий килим у напівтемній кімнаті. Я пам’ятаю, як мене розбудив щенюк, а також жовтувате світло ліхтаря. Наді мною схилилося двоє, але позаду стояв Барріч, тому я не злякався.

— Ти його розбудив, — сказав один з них. То був принц Веріті, чоловік із теплої кімнати, куди я потрапив першого ж вечора.

— І що? Тільки-но ми підемо, він знову засне. Хай мене жаба копне, в нього батькові очі. Присягаюся, я впізнав його, як тільки побачив, і цього ніхто не заперечуватиме. Якась крячка і то розумніша, ніж ви з Баррічем. Не можна тримати дитину серед тварин, навіть якщо вона й бастард. Хіба для нього не було іншого місця?

У незнайомця щелепи й очі були, як у Веріті, але на цьому їхня подібність закінчувалася. Цей чоловік-шатен був набагато молодший, безбородий, а його напахчене, пригладжене волосся — більш доглянуте. Його щоки та лоб почервоніли від нічного морозу, але шкіра не так обвітрилась, як у Веріті. Останній одягався, як і його люди: зручний шерстяний одяг з цупкої тканини в темних тонах. Вирізнявся лише його блискучий герб, вишитий золотими та срібними нитками, що він його носив на грудях. Молодший же чоловік був одягнутий у багряні тканини з первоцвітами, а в його плащі вмістилося б двоє таких. Під плащем — камзол кольору жирних вершків, прикрашених тасьмою. Шарф застібався пряжкою у вигляді оленя в стрибку, вишитого золотими нитками, єдине око якого було зроблено із сяючого зеленого смарагда. Чоловік говорив красномовними зворотами, тоді як Веріті обходився простими фразами.

— Регале, я навіть не думав про це. Що я знаю про дітей? Я передав його Баррічу. Він людина Чівелрі, і, оскільки він дбав про…

— Сір, я аж ніяк не хотів виявляти неповагу до королівської сім’ї, — щиро промовив збентежений Барріч. — Я служу Чівелрі й підібрав для хлопця найкраще. Я міг облаштувати йому ліжко у кордегардії[2], але, гадаю, він ще малий для перебування в такому товаристві, де то приходять, то йдуть, постійно б’ються, пиячать і галасують.

Судячи з його тону, він сам неприязно ставився до того товариства.

— Тут йому спокійніше, та й цуценя до нього прив’язалося. А Лисиця його стереже й кусатиме кожного, хто захоче скривдити малого. Заради богів, я нічого не тямлю у догляді за дітьми, і мені здалося…

— Все добре, Барріче, — тихо сказав Веріті, перебивши його. — Треба було мені самому все обдумати. Я доручив це тобі, тож нічого страшного. Присягаюся Едою, він тут в ліпшому становищі, аніж більшість дітей у цьому селі. Тому наразі все добре.

— Коли він потрапить до Оленячого замку, все зміниться, — незадоволено промовив Регал.

— То його батько хоче, щоб він повернувся з нами до замку? — запитав Веріті.

— Батько — так. Мати проти.

— Ай. — Судячи з голосу Веріті, він не хотів надалі це обговорювати. Але Регал насупився та продовжив:

— Моїй матері королеві взагалі це не подобається. Вона довго вмовляла короля, але марно. Мати і я за те, щоб його… усунути. Це єдине розумне рішення. Нам не потрібно більше плутанини за цією лінією спадкування.

— Не бачу більше жодної плутанини, Регале, — рішуче мовив Веріті. — Чівелрі, я, ти, потім наш кузен Август. Цей бастард стане п’ятим.

— Я й так знаю, що ти був переді мною. Не треба постійно цим бундючитися, — прохолодно сказав Регал і зиркнув на мене. — Все ж я гадаю, що його варто позбутись. А раптом Пейшенс так ніколи й не народить Чівелрі законного наступника? Якщо він обере… цього хлопця? Це призведе до розколу серед знаті. Нащо нам ці проблеми? Мати теж так вважає. Але наш батько король — розсудлива людина. Як його називають простолюдини, «Шрюд Проникливий». Йому до снаги вирішити будь-яку проблему. «Регале, — сказав він у своїй звичній манері, — не роби того, чого потім не зможеш змінити, доки не зрозумієш цього», — і зареготав. — Регал теж невесело засміявся. — Мене вже дістав його гумор.

— Ех, — знову сказав Веріті. Я завмер, намагаючись зрозуміти, чи то він спробував розтлумачити слова короля, чи то вагався з відповіддю на скаргу брата.

— Звісно ж, ти знаєш справжню причину, — продовжив Регал.

— Що ж це за причина?

— Попри все, Чівелрі залишається його фаворитом, — з огидою промовив Регал. — Попри його безглузде весілля, примхливу дружину та всю цю катавасію. А тепер він гадає, що це змінить думку людей про нього на краще, доведе, що Чівелрі — справжній чоловік і може зачати дитину. Або що він теж людина і теж може помилятися. — Судячи з тону Регала, він не вірив у те, що говорив.

— Тобто люди більше його полюблять і це зміцнить його майбутнє панування? Те, що в нього є дитина від якоїсь простої жінки? — перепитав Веріті, спантеличений його ходом думок.

Регал похмуро відповів:

— Так вважає король. Мабуть, йому начхати на безчестя. Але, гадаю, Чівелрі не бажає таким чином використовувати свого бастарда, особливо стосовно його любої Пейшенс. Хай там як, король наказав привести бастарда до Оленячого замку після вашого повернення. — Регал подивився на мене.

Веріті на мить занепокоївся, та все ж таки кивнув. Барріч спохмурнів, і тінь на його обличчі не міг розсіяти навіть жовтий ліхтар.

— Хіба слово мого