Робін Хобб - Учень убивці

— Хто ж нагуляв його від Чівелрі? — необережно запитав чоловік на іншому кінці столу.

Барріч кинув різкий погляд на того чоловіка, опустивши кухоль. Він помовчав кілька секунд, і в приміщені знову зависла тиша.

— Я вже сказав, що це справа принца Чівелрі, ким була його мати, а не тема для кухонних баляндрасів, — тихо промовив Барріч.

— Хай буде так, — раптово погодився вартовий, а Ясон кивнув на знак згоди, як птах, що залицяється до своєї самиці. Незважаючи на мій юний вік, мені було цікаво, що ж то за чоловік з перев’язаною ногою, який міг присадити цілу компанію брутальних солдатів лише самим поглядом чи словом.

— У хлопця немає імені, — Ясон першим порушив тишу. — Він просто відгукується на хлопця.

Здається, це приголомшило всіх, навіть Барріча. Знову настала тиша. Я доїв хліб із сиром та м’ясом, запивши їх кількома ковтками з кухля Барріча. Всі поступово розходилися по двоє-троє. Барріч сидів на місці, пив і дивився на мене.

— Ну, — промовив він, — знаючи твого батька, він вчинить чесно і так, як йому належить. Але лише Еді відомо, як він вирішить, що належить зробити. Напевне, те, від чого йому буде найбільше боляче.

Він ще хвильку подивився на мене, нічого не кажучи.

— Наївся? — врешті запитав він.

Я кивнув. Він різко встав і відштовхнув мене від столу.

— Тоді ходімо, Фітце, — сказав він, вийшов із кухні й пішов іншим коридором. Через свою ногу, яка не згиналася (та й пиво далося взнаки), він не міг швидко рухатися, тому я з легкістю встигав за ним. Нарешті ми прийшли до масивних дверей. Там стояв вартовий, який кивнув, пронизливо подивившись на мене.

За вікном лютував холодний вітер. Весь лід та сніг, які вдень підтанули, знову замерзли з настанням ночі. Ожеледиця тріщала під моїми ногами, а вітер задував у всі шпарини мого вбрання. Мої ноги зігрілися на кухні, але панчохи не встигли підсохнути, тому мені було зимно. Пам’ятаю темряву і раптову втому. Почувався страшенно сонним і зневіреним, рухаючись холодним темним подвір’ям за тим чоловіком із перев’язаною ногою. Нас оточували високі стіни, нагорі яких час від часу ходили вартові. Але я бачив лише їхні чорні силуети, які іноді затуляли зірки. Я замерз, як собака, а мої ноги роз’їжджалися на зледенілій стежці. Але в Баррічі було щось таке, що не дозволяло мені рюмсати чи просити зглянутися наді мною. Я покірно плентався за ним. Ми дійшли до якоїсь будівлі, і він натужно відчинив важкі двері.

Я відчув тепло і запахи тварин. Усередині розливалося жовте світло. Заспаний конюх піднявся зі свого солом’яного гнізда, кліпаючи, як скуйовджене пташеня. Барріч щось йому сказав, і той знову ліг, згорнувшись клубком і заплющивши очі. Ми пройшли повз нього, і Барріч зачинив двері. Він узяв тьмяний ліхтар і повів мене далі.

Я потрапив в інший світ, нічний світ, де тварини ворушились і дихали у стійлах, собаки піднімали голови зі своїх схрещених передніх лап, дивлячись на мене яскраво-зеленими чи жовтуватими очима, які виблискували від ліхтаря. Коні форкали, коли ми проходили повз них.

— Соколи он там, у дальньому кутку, — промовив Барріч, поки ми проходили стійло за стійлом. Наскільки я зрозумів, він подумав, що я мушу це знати.

— Ось, — нарешті сказав він. — Це годиться, принаймні зараз. Хай мені грець, якщо я знаю, що ще з тобою робити. Я прийняв би це за добрий знак від богів для свого пана. Але ж леді Пейшенс… Нюхаче, посунься, щоб хлопець міг лягти на соломі. Пригортайся до Лисиці. Вона захищатиме тебе і надере зад будь-кому, хто захоче тебе потурбувати.

Я побачив простору буду з трьома собаками. Вони прокинулись і звелися на передні лапи. Почувши голос Барріча, пси затарабанили своїми тугими хвостами по соломі. Я невпевнено посовгався між ними й нарешті ліг біля старої сучки з білуватою мордою та надірваним вухом. Старший пес насторожено дивився на мене, але натомість щенюк — Нюхач — радо зустрів мене, лизнувши вухо, понюхавши ніс і потершись об мене лапами. Я обійняв його, щоб заспокоїти, а потім згорнувся посеред них, як і радив Барріч. Він кинув мені грубе покривало, яке сильно тхнуло кіньми. Здоровенна сіра тварина в сусідньому стійлі раптово зафоркала й почала бити копитом об перегородку, а потім визирнула, аби дізнатися, що ж там сталося посеред ночі. Барріч у темряві заспокоїв коня одним лиш доторком.

— На цій заставі досить небезпечно. Олéнячий замок — гостинніше місце. Але сьогодні ти тут будеш у теплі й безпеці. — Він постояв ще, дивлячись на нас. — Коні, собаки та соколи, Чівеле. Багато років я добре доглядав за ними. Але цей ваш нащадок… що робити з ним — не знаю.

Я розумів, що Барріч звертається не до мене. Я дивився з-під покривала, як він знімає ліхтар з гака й кудись іде, мимрячи собі під ніс. Я добре пам’ятаю ту першу ніч, тепло від собак, колючу солому і навіть сон, який нарешті огорнув мене, коли щенюк притулився до мене. Я занурився в його свідомість, і мені також снилися нечіткі сни про нескінченну погоню за диким звіром, якого я жодного разу не бачив, але чий гарячий запах вів мене крізь колючі чагарники та каміння.

Після цього песячого сну мої спогади вже не такі яскраві; вони розпливаються, як кольори та гострі контури у наркотичному видінні. Певна річ, події після першої ночі вже були не такими чіткими.

Я згадую сирі дні кінця зими, коли вивчав шлях від стайні до кухні. Мені дозволялося ходити, де захочу. Іноді я бачив там кухаря, який чіпляв м’ясо на гаки над плитою, місив тісто на хліб і відкривав діжки з напоями. Але найчастіше там нікого не було і я їв усе, що лишалося на столі, щедро ділившись зі щенюком, який швидко заприятелював зі мною. Чоловіки приходили і йшли, дивлячись на мене з відвертою цікавістю. Але скоро призвичаївся до цього. Вони були схожі між собою у своїх грубих шерстяних плащах та панчохах, мали міцну будову і спритно рухались. У кожного з них на грудях був нашитий олень у стрибку. Деякі почувалися ніяково у моїй присутності, але я вже звик до їхнього бурмотіння, яке починалося щоразу, коли я йшов із кухні.

Я постійно бачив Барріча. Він