Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Розділ 2

Весь шлях до моїх покоїв я долаю мовчки, опустивши очі долу. Сьогодні моя смиренність і слухняність ідеальна. Була б ідеальною, якби не демон зі своєю пильною увагою. Ці погляди обернуться для мене болем. Але… може, так навіть і краще. Особисто моєї провини в тому немає, тож чоловік, можливо, обмежиться лише тим, що відшмагає мене. Мій біль його сп'янить, тож мені буде легше непомітно провернути все задумане. 

Але якщо йому заманеться більше моїх страждань... Тоді він знайде у чому викрити мене і як за це покарати так, щоб смерть здавалась милістю. Розум його величності короля Танрагоса наче заточений на те, щоб помічаючи найменшу мою хибу, часто ним же спровоковану. 

Але я дуже сподіваюся, що змогла сьогодні задовольнити внутрішнє чудовисько свого чоловіка. Інакше боюся, що сил на втілення плану Торі в життя мені не вистачить. А іншого шансу вирватися з цієї довічної тортури в мене більше не буде.

Біля дверей у мої покої стоїть варта. Мені відкривають, і я нарешті ховаюсь від уважних поглядів. Ненадовго. З хвилину на хвилину з’являться мої особисті служниці, щоб допомогти мені зняти цю остогидлу сукню і золотий нашийник, а потім підготувати мене до візиту короля.

Не зупиняючись, минаю невеликий дворик, а потім вітальню, йду до спальні, стягуючи з рук браслети-кайдани. Ненавиджу.

Зараз треба діяти якнайшвидше. Поки одна.

Опинившись в оманливому усамітненні спальні, підбігаю до великого куща фірри, що стоїть біля вікна. Він ще кілька днів тому викинув великі яскраво червоні бутони квіток. Вони мали б уже розкритися. Але я не дозволила, попросила почекати.

Ніжно торкаюся губами непримітного серед інших бутона. Не найбільшого. І не найменшого. Прихованого за листям.

− Дай мені те, що ховаєш для мене, любий, − шепочу тихо стародавньою мовою ельран, котрою колись давно розмовляли мої предки, одна з Древніх рас Аранхода.

На кінчиках пальців пульсує магія, але я стримую її, дозволяючи лише крихітній краплі всотатися в оксамитові пелюстки. Щоб ніхто не відчув. Хоч фірру я не дарма обрала за схованку. Мало кому з людей це відомо – так тонко відчувати рослини можуть лише ельри та їхні нащадки – але фірра поглинає магію у невеликих кількостях. І збиває цим пошукові заклинання. Зовсім трохи. Але мені достатньо.

І квіти розкриваються, поширюючи в повітрі чарівний аромат. Та мені ніколи милуватися, мені потрібна лише одна квітка. Та у якій я ще вранці сховала маленьку, як нутове зернятко, капсулу зі снодійним. Чую у вітальні кроки, схиляюся і підхоплюю язиком прозору краплю, що містить зілля, і одразу втикаюся носом у квітку, вже напоказ вдихаючи її аромат.

Язиком ховаю за зубами капсулу.

– Пані, дозвольте допомогти вам, – лунає голос Моріти. Ця жінка вірою і правдою служить... моєму чоловікові, при цьому граючи роль моєї служниці. От тільки вдавати вона не вміє. Виходить більше схоже на наглядачку. – Чому ви не викликали слуг?

– Навіщо кликати? − кривлю губи в подобі усмішки. − Адже ти все одно прийдеш, незалежно від мого бажання.

Гладжу пишні квіти, що розпустилися по всьому кущу, вдаючи просте милування. І не звертаючи жодної уваги на невдоволено підтиснуті губи гадини, що стоїть поруч. О-о-о, вона із задоволенням доповіла б про найменшу мою провину. І в інший день я б остереглася провокувати цю суку, та сьогодні в неї не буде можливості мені нашкодити. А завтра мені вже у будь-якому разі буде все одно.

– Допоможи мені зняти прикраси та скажи приготувати купальні. Його величність виявив бажання відвідати мене відразу ж після свята, − наказую я з належною часткою дрожу в голосі. Те, наскільки я боюся візитів чоловіка, для слуг точно не секрет. Як і те, в якому стані я іноді буваю після таких візитів. – Не можна змушувати його чекати.

Моріта схиляє голову, і незабаром у моїх покоях розгортається ціле дійство. Служниці, що з'явилися на її заклик, в кілька рук мене роздягають, знімають коштовності, ховаючи в численні скриньки, розпускають хитромудру зачіску. А потім мене чекає особиста купальня, де моє тіло довго і ретельно миють, натирають маслами, розминають, знову миють, щоб потім втерти найніжніші ароматні креми. Волосся, просушивши й розчесавши до тріску, заплітають у довгу косу, щоб на кулак моталася добре. Роблять все, щоб королю було приємно знущатися зі своєї королеви.

Я наче в транс впадаю. Мені страшно думати про те, що я маю зробити. Ми з Торі за останні дні продумали все до найменших дрібниць. Намагалися передбачити всі можливі варіанти. Але що як чогось не врахували?

Тоді мені буде легше померти.

Богиня пресвітла, допоможи.

Коли мене, одягнену в шовкову напівпрозору накидку, приводять у спальню, чоловік уже чекає, розвалившись на величезному ліжку з кубком. П'яний і мерзенний.

Поряд з ним батіг. Мені таки доведеться заплатити за погляди демона. 

Завмираю, нервово сковтнувши. Служниці, побачивши свого володаря, миттю зникають. Крижана паніка виплескується у вени, змушуючи відчувати, як перехоплює подих і кров починає шуміти у вухах.

Ні. Треба тримати обличчя. Треба витерпіти. Треба… вижити.

Тремтячими руками розв'язую пояс, дозволяючи гладкій тканині зіслизнути з мене, оголюючи тіло. Танрагос окидає мене голодним поглядом.

− На коліна, сучко!

Опускаюсь повільно. Щоб йому було красиво, щоб сподобалося. Щоб пустити все за потрібним мені сценарієм.

− До мене повзи!

Колись я вмирала всередині від приниження. Щоразу… Зараз… я надто зламана, бо більше нічого не відчуваю. Мої почуття застигають, відсікаючи мене від того, що відбувається. Повзти, то повзти. Це не я... не я.

Не я застигаю біля ніг мерзенної тварюки, дозволяючи хтиво обмацувати моє тіло. Не я слухняно схиляюся, коли він бере в руки батіг. Не мою спину обпалюють потім хльосткі удари, супроводжувані оглушливим до темних плям перед очима свистом… один за одним… не моя шкіра лопається… не моя кров струмує, капаючи на підлогу… Не мій біль… Не мій… Я кричу… бо він це любить… роблю як він хоче… щоб лиш нічого не зрозумів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍