Jo Peters - Покоївка, Jo Peters

— Халат хоч візьми у ванній! — крикнув він мені вслід.

Я піднялась на перший поверх і увійшла до ванної кімнати, де справді знайшла рожевий шовковий халатик Вікторії. Чесно кажучи, дана річ мені дуже не сподобалася, але іншого варіанту в цій ситуації не було, тож довелося вдягати його.

Власний одяг я повісила сушитися, а тоді повністю змила косметику з обличчя, щоб не виглядати, мов клоун з моторошних жахастиків, які лякають самим своїм зовнішнім виглядом.

— Нічого страшного, що я поки побуду в такому вигляді? — запитала я, повернувшись до підвалу.

Насправді, хотілося буквально крізь землю провалитися від усвідомлення принизливості даної ситуації або ж хоча б сховатися від усього світу, проте подібне було неможливо, так що потрібно було сціпити зуби, терпіти та зосередитися на робочих питаннях.

— Жодних проблем, — швидко запевнив мене Владислав, відверто дивлячись на мої довгі ноги, які, на жаль, не прикривав коротесенький халатик.

— Давайте все ж обговоримо вечірку, — спробувала відволікти його я, відчуваючи неабияку ніяковість від того, що стояла в такому відвертому вигляді перед своїм начальником.

Але чоловік повністю проігнорував цю репліку та підняв свій погляд спочатку на мої груди, а потім на губи. Виглядаючи неначе хижак перед бажаною здобиччю, він наблизився до мене з очевидним наміром поцілувати. Я хотіла відступити, але тіло немов закам’яніло, так що коли його губи торкнулися моїх, жодної реакції від мене не послідувало. Мозок просто відмовився сприймати все, що відбувалося, за реальність.

— Що тут відбувається?!

І я, і Владислав одночасно озирнулися на дзвінкий голос і побачили елегантну жінку з каре. Її обличчя з величезною кількістю косметики виражало презирство, яке вона навіть не намагалася приховати.

— Аню, як же ти невчасно… — незадоволено прошипів Владислав, а потім різко звернувся до мене: — На сьогодні ти вільна. Можеш іти.

Від його холодного тону оніміння як рукою зняло. Я поспішила втекти, не бажаючи жодної зайвої секунди знаходитися в цьому домі.

На таксі я доїхала до Оболоні, а там вирішила трохи прогулятися. Цей район Києва завжди мені подобався найбільше, хоч і неможливо було пояснити, що саме робило його особливим. Але цього дня я не могла насолоджуватися прогулянкою набережною, постійно подумки повертаючись до того, що трапилося.

Все-таки з самого початку я все правильно думала про Владислава. Не варто було виправдовувати тривожні сигнали, що проявлялися з самого початку, та приймати цю пропозицію роботи.

Та все-таки цей поцілунок трапився, і тепер у мене на душі лежав важкий камінь. Поза всякими сумнівами, після того, що сталося, я більше не могла не те, що працювати в будинку цього зрадливого козла, а й дивитися на нього.