Аріна Спел - Від долі не втечеш , Аріна Спел

Ну не спалося мені. Від слова зовсім. То мені душно, то мені холодно, то муляє щось. І думки. Дурні й непотрібні. Не відчепиться  ж так просто. Але нічого. Впораюсь. Я ж сильна. Адже ж так? 
Нічні марення. Чи то сон, чи дрімота дали свої результати. До сніданку спускалася зла і з темними колами під очима. На мене вже чекали. Кіран сидів на стільці. Одягнутий в просту, льняну сорочку, закатані рукава, розстібнуті верхні ґудзики. Гарний, сволота. Тьфу на нього . 
Слава богу, він почав говорити, враз розвіявши ману, що напала на мене. 
-Іріс, нам треба багато що обсудити. 
-Слухаю.

-Я мав час обдумати все і прийняти єдине правильне рішення. 
Пауза. 

-Продовжуй, якщо почав. - цікаво ж до чого він міг додуматись.

-Раз доля звела нас , це не випадково. Тому я готовий взяти тебе за дружину . 
Ойойой. Мені не вчулося. Та він ще більший бовдур, ніж я сама себе переконувала. 
-Кого? Мене? Така милість? Це ж як пощастило. А я й сподіватися не могла. - впала в крісло, почала обмахувати себе віялом, яке так вдало підвернулося під руку.- Не знепритомніти б. Щастя то яке привалило. Та чи достойна я? Може ще подумаєш? Пошукаєш? Я б на твоєму місці отак з плеча не рубала. 

Здається мій сарказм вловили. Зиркає. Біситься.. Якщо піна з рота піде, то це сказ? Перевертні хворіють сказом? Здається ні, не чула про таке. Але конкретно цей індивід вже близько. 
​​​​​​-Це відмова?

-Не перестаю дивуватися твоїй  проникливості. 
-Впевнена?

І от що йому відповісти? Єдине, в чому я впевнена, це те, що його запах як наркотик. Що попри сварку, тугий вузол бажання засів в низу живота. Але я не зізнаюся. Ніколи. Тому лише коротке «Так» стало відповіддю. 
Двері гримнули. Він пішов. Ну й добре. Я ж цього хотіла. 
Саме в цей час зашаруділа галька на дворі. Підʼїхав екіпаж, що мав нас відвезти до Крістофера. Недовго думаючи, я підхопила спідницю й вибігла назовні. 
-Рушаймо.- гукнула візнику.

-А пана чекати не будемо? 
​​​​​​-Ні. В нього інші плани. Повертаємось в столицю.

Чоловік можливо й здивувався , але виду не подав. Лише кивнув головою. І вже за пʼять хвилин ми рушили.

Чи  безсонна ніч далась в знаки, чи нервовий стрес так подіяв, але я відключилася буквально відразу. 
-Приїхали.- гучний викрик остаточно привів мене до тями. 
Хутко вибравшись, кинувши монети кучеру, я на всіх парах помчала в дім. 
Ну, як мене там зустріли, ви вже знаєте. Про цю зрадницю і черству людину вдруге повторювати не буду. Ні, щоб перейнятися моєю бідою, вона бачте спокійна. 
І я спокійна. Чого хвилюватися. От заявиться він зараз, навіть якщо на колінах приповзе, я не поступлюся. 
Та ні того вечора, ні наступні декілька днів, ніхто мене не турбував. А я що? А я нічого. Дуже треба. І до вікна підходжу так часто зовсім не тому, що виглядаю, а тому , що погода якась дивна, мінлива, й треба переконатися що там на дворі . Ураган якийсь накриє чи злива, а я не вкурсі. Хіба так можна.

І ні, щоб воно ставало легше, навпаки, така туга бере, що далі , то гірше.

Я байдужа. Він мені не потрібен. Бабій. Невіглас. Бовдур , вкінці кінців. Ось таку пластинку крутила я в голові щоночі.

Одна робота рятувала. Давала зможу хоч якось забутися. Я перехворію. Обовʼязково. Не може ж це тривати вічно.

Це був четвер. Година десята. А може й по полудні. Хто зна. Зі мною весь час так, коли я працюю. А ще якщо й цікаве щось трапиться, то й взагалі. Ми з колегою, милий і привітний хлопчина - Вейн, дивакуватий, але неймовірно талановитий, якраз завершували один артефакт. Той , падлюка, нам ніяк не давався. Плетіння весь час злітало, але ось-ось мало все вийти. Працювали  в чотири руки. Сопіли й зосереджено намагалися завершити. Коли в двері постукали ніхто з нас і не ворухнувся. Навіть коли двері  почали заходити люди, ніхто голови не підвів. Куди там. Благо їм вистачило розуму мовчати і не заважати. 

-Нарешті!- викрикнула я не вірячи своєму щастю.- Вейн, ти найкращий.- на радощах чмокнула його в щоку. Ми обіймалися як малі діти. Два тижні кропіткої праці завершено. Успішно.Ну як тут не радіти.

-Леді Іріс, наш новий артефактор. - почула голос начальника. Точно. В кабінеті люди.- нам неймовірно поталанило з нею. Купа цікавих ідей і новаторських рішень.

Ага. Це я. Хваліть мене, хваліть , заслужено, між іншим. Підвела погляд. А там…..

Серце скочило десь у пʼяти. Чорні, злі очиська. Ненависний мені , принц Кіран. І чого я так радію з цього приводу? Хто б сказав.