Аріна Спел - Від долі не втечеш , Аріна Спел

Я влетіла в будинок, грюкнувши дверми щосили. Неслася , мов той вихор. Зала. От знала я, що доля помилилася, коли вирішила підкинути мені в пару найжахливішого чоловіка з усіх можливих, принца Кірана. А зараз остаточно переконалася в цьому. 
-Що сталося?- моя економка і подруга Діара, стояла, обперши руки в боки. Дивилася на мене, мов на малу дитину. Хоча різниця у віці в нас не така й велика. Мені двадцять три, їй двадцять сім. 
-Він почув мій запах і тепер знає хто я. 
-Ну слава Богам.- махнула вона рукою, байдуже так.- Тепер я спокійна. 
-Що? Мені не почулося? Як ти спокійна? - моєму гніву не було межі. - Хіба ти не чула, що я тобі казала до цього? Нестерпний. Зарозумілий. Бабій. І взагалі, не те, що мені потрібно. 
-Так, так.- і все це , мушу зазначити з особливо байдужим видом. - Стіл накривати? Ти голодна? Чи від нього шматок відкусила? 
-Голодна. А про Кірана більше не згадувати. Його не існує. Для мене, так точно. 
-Угу. Ти ж розумієш, що він не відчепитися. 
-Я його й не причепляла, щоб відчепляти. Хай робить що хоче, мені байдуже. 
-Ну хто ж сперечається. Ти ж про нього майже не згадуєш. Може раз чи два. За годину. Протягом півроку. Хіба це багато? 
Я запихтіла. Хотіла відповісти, що вона не права, та нащо сперечатися. Все й так вирішено. Ніколи й нізащо. Тільки не він. Будь-хто. Але не він. 
Та про все по порядку. Щоб не плутати вас. Достатньо того, що я сама заплуталась. 

Я Іріс Баулон. Єдина дочка графа Баулона. Пізня , вимолена  і вистраждана дитина. Це наклало відбиток на моє виховання. Ніхто не віддавав мене ні в які пансіони. Домашня якісна освіта, на яку батько грошей не жалів. Ніякого готування до заміжжя, чи маячні в цьому дусі. Любов. Турбота. Тому неминуче і передбачуване звалилося на мене все ж таки раптово. В сімнадцятій років я стала сиротою. Батьки померли з різницею в два тижні, залишивши мене одну. Спантеличену і не готову. Багату спадкоємицю і завидну наречену. Суспільство очікувало, що я швидко вийду заміж, займу належне мені місце, покірної дружини і інкубатора чиїхось нащадків. Ха-ха. Без мене, будь-ласка. Все це без мене. Плодіться й розмножуйтесь скільки влізе, вдавайте щасливі родини. В мене інші плани. 

Змалечку я мала дар до артефакторства . Це відкрило мені шлях у найпрестижнішу академію. Куди я і вступила. Проігнорувавши осуд ближніх і не дуже родичів, і ще бозна кого. Там, відчайдушно гризучи граніт науки здобувала знання. Але найбільшим відкриттям стало те, що чоловіки в своїй більшості, істоти примітивні і передбачувані, а ще зухвалі, самовпевнені. Майже всі. Рівно девʼяносто девʼять відсотків. Спасінням від того, щоб викреслити чоловічу стать повністю і визнати помилкою еволюції, стали мої четверо друзів. Виявляється є між ними й адекватні. Ну майже. 
Кліф, Деніс, Фредер і Люк. Так звали цих бовдурів. Найбільш підходяще для них слово. Хоч дивацтва за ними й водилися, та вони якось так вдало переплелися з моїми, так що до закінчення академії ми стали нерозлийвода. Навіть зараз, коли робота розкидала нас по всій країні , зустрічаємось час від часу. 
Про нещастя, що сталося зі мною пів року тому, я їм не розповіла. Співчуття не дочекаюся, лише кпини і насмішки. Та й сама не вважала бозна якою трагедію, вихід знайшовся швидко. 
Я буквально як тиждень переїхала у столицю. Отримавши посаду в міністерстві штатним артефактором. Чудово, приголомшливо . Сповнена завзяття і енергії сновигала містом в пошуках необхідних матеріалів, як бац. Біда прийшла звідки не чекали. Її приніс вітер, що дув в мою сторону. А саме запах. Лісу і хвої . Такий пʼянкий , такий отруйний, такий привабливий. Очі самі почали шукати. Ні-ні-ні. І ще раз ні. Принц Кіран, один з близнюків. Доля добряче познущалася з жіночої половини людства, наділивши цих Візортів такими привабливими писками. Додайте сюди ще статус і отримаєте обʼєкт бажання кожної. Ну майже. Старший брат вже був одружений, кажуть щасливо, й повністю відійшов від сімейної справи - розбивання жіночих сердець, а ці з особливим завзяттям взяли на себе й його ношу. Ніби на підтвердження моїх слів, на Кірані повисла чергова дівиця. Вхопилася як потопельник за рятівника. Той з абсолютно буденним видом стояв і не пручався. Але раптово сіпнувся. Почав принюхуватися. 
Тікати. Терміново. В голові зрів вже план.