Аріна Спел - Від долі не втечеш , Аріна Спел

-Ходімо далі, ваша високосте. - тараторив містер Картер. Людина, яка тримала всіх нас в страху й напрузі, зараз ледь не дрижав. І чого боїться? Кірана, чи що? - тут нічого цікавого. 

-Ну як це, нічого цікавого? Самі ж сказали, талановиті спеціалісти. Молоді. Обдаровані. Ще й двоє. 
-Так, так. Така з них гарна команда вийшла, просто на диво .

-І чим займаються молоді даруванням?

-Артефакт правди.- гордо відповів Вейн.- ми вмістили його в цей мініатюрний браслет. 
Він підняв прикрасу показуючи і милуючись. 
-То як вже завершили, може  відсунетесь від колеги?- Кіран говорив до нього, а сам невідривно дивився на мене.   
-О, так, перепрошую. Ми часто втрачаємо контроль, коли занадто захоплюємося справою.

-Перевірку вже робили.

-Ні, от якраз лиш закінчили. Віддамо в дослідницький центр, хай подивляться.

-Може зробите ласку, продемонструєте просто зараз. Сподіваюсь, королівське прохання не надто зухвале?

Ну ви бачили таке? Навмисно ж натякнув на свою монаршу кров. Мовляв, спробуйте, відмовте. Мені то що, я б і пальцем не поворухнула. 
Але містер Картер враз зблід:

-Ну що ви, як можна. Звісно. Негайно. Ірис, ану чіпляймо ту блискучу штуку. Швиденько. 

Навіть леді забув додати до мого імені. Кірану я б відмовила з легкістю, але начальству… Тут не до жартів. Та й що він мене такого спитає? Чи приваблює? Так тут великого розуму мати не треба, щоб зрозуміти , що так, істина пара це вам не хухри мухри. А якщо поцікавитись, чого відштовхую, то тут я вже видам, тримайте мене семеро.

Тому, абсолютно спокійно зробила що мене просили. «Ну,- кричав мій погляд- давай»

-Виглядала мене? Чекала коли прийду? - а на губах у того нахаби така задоволена посмішка.

Та щоб тобі провалитися. Почала зривати з руки браслет, міцно зціпивши губи. Але куди ж там. Механізм запущено.

-Так.- випалила , стягуючи той триклятий артефакт.

-Іріс. Стій. Може в Його Величності ще якісь питання.- тараторить містер Картер. 
І нікого не бентежить, що питання особистого характеру? Лише мене.

-Ні, все гаразд, я зʼясував що потрібно. Леді Іріс, ви б зробили мені таку ласку, ми б могли поспілкуватися на одинці? 
Я вже любʼязно хотіла його послати куди подалі, але погляд мого начальника нічого доброго не віщував. 
—Звісно, як накажете .- ну почекай, буде тобі поспілкуватися, мало не здасться. 
Піднялася , щоб вийти, але всі якось жваво зникли. Хоп і ми самі в кімнаті. 
-Слухай, як мені подобається містер Картер.- з лиця цього нахаби не сходила задоволена посмішка.- Я й раніше його поважав, а зараз просто в захваті.

-Ти про це хотів поговорити?

-Ні, але твоя слухняність мене вразила. Може він курси якісь проводить? Я б записався.

-Пошукай краще курси адекватності. Тобі не завадить.

-Біля тебе так. Бо я геть втрачаю контроль. 
-І все таки, про що ти хотів поговорити? В мене, знаєш, справ багато. Я на роботі, як не як.

-Ну, перше що хотів зʼясувати, чого ти так швидко втекла? Навіть не попрощалася.

-Це легко виправити. Прощавай. 
-І мені піти?

-Так.

-Назавжди? 
-Так.

І чому так кепсько мені від цієї відповіді. Чому моя душа розривається на частини. Я ж хочу цього. Чи хотіла колись.

Кіран підійшов до мене. Близько- близько. Серце гупало мов навіжене. Зараз він розвернеться і піде, а моя гордість не дозволить окликнути. 
Погляд. Такий проникний. Такий, від якого хочеться підкоритися і здатися і будь що буде.

Його обличчя наближається до мене, губи терпнуть у передчутті поцілунку. Сама подаюся вперед. Та чоловік застигає, буквально в кількох сантиметрах.

-Дякуючи одному талановитому артефактору і його творінню, я знаю, що ти брешеш .  Чекала ж на мене. - шепоче .- Мучилася. Мене мучила. 
- Що, втішити нікому було?- штовхнула я його в груди.

Та він не піддався. Згріб мене в обійми і не чекаючи на продовження, яке вже було в мене на язиці, впʼявся поцілунком. Владним, домінуючим. Забрав все моє дихання. 
Це я стогну? Ні-ні, не я. Це я хапаюся за нього? Теж не я. Це мені мариться, бо не може так бути добре в обіймах цього , навіть слів не підберу кого.

-Що ж ти робиш зі мною, Іріс? - голос почав повертати мене до реальності. А в реальності, ой леле, я сиджу на столі, з розведеними ногами, а міцне чоловіче тіло, дуже збуджене чоловіче тіло, притиснуте до мене. Коли встиг розстібнутий ґудзики? Коли його рука ковзнула під ліф а великий палець почав гладити сосок, посилюючи збудження і плутаючи мої , й без того ненормальні думки. - Скажи так. Дозволь мені зробити тебе своєю, просто тут, на цьому столі. 

Як відро води хто на голову вилив. Так ось що йому потрібно. Звісно, такий шанс, істинна пара, одружися собі, наклепай нащадків. А я, дурепа, попливла. Швидко почала поправляти на собі одежу, відсторонившись. Нереалізоване бажання дратівливо нило, підсвідомість шкрябала, вимагаючи продовження.  Але я була налаштована рішуче. Теж мені майстер-спокусник. Не на ту напав. 
-Отже заміж поки що не хочеш? 
-Чому це поки що? Взагалі не хочу.

-Я переконаю.

-Якщо збираєшся це зробити нападаючи і затискаючи, не вдасться.

-Отже я напав, а ти відбивалася і пручалася, коли стогнала і розстібала мою сорочку? 
Хотіла спитати «Хто, я? Та ніколи в житті» , але вона й дійсно була розстібнута майже повністю , ще й ґудзиків деяких не вистачало.

-Спишемо це на помутніння розуму, спричинене твоїми агресивними діями.- відповіла.

-Я знав, що розум для жінки , то є недолік. Сумуватиму за тією милою дурепою, якою ти прикидалася. Засинатиму і мріятиму, що вона колись повернеться. - а в очах такі бісики. Провокує ж. Навмисно.

-Певна, що що, а дуреп тобі точно вистачає. Твій типаж, так би мовити. 
-Колючка ти, нажаль розумна.

-Єдине, про що мені жаль, це те, що ти трапився на моєму шляху.

-Колючка і брехуха. - і знов ця його фірмова посмішка. -Я йду. Сумуватимеш? 
І не дочекавшись відповіді, привів себе в порядок і рушив на вихід. Вже в дверях додав: