Агата Крісті - Пуаро веде слідство

У першу мить нам здалося, що леді не жива, але коли ми схилилися над нею, її повіки розтулилися.

– Китаєць, – ледве прошепотіла жінка, – китаєць, бічні двері…

Лорд Ярдлі зірвався на ноги, лаючись. Я скочив услід за ним, серце мало не вистрибувало в мене з грудей. Знову китаєць! Бічні двері виявилися маленькими дверцятами в кутку, лишень за якийсь десяток ярдів30 від місця, де лежала леді. Коли ми підбігли до цього виходу, у мене вихопився скрик: просто на порозі лежало намисто, що його, тікаючи, впустив злодій. Я впав на коліна і радісно схопив прикрасу, аж тут скрикнув лорд Ярдлі: посередині намиста зяяв отвір. «Зірка Сходу» зникла!

– Так он воно що, – видихнув я. – Це були не звичайні злодії. Їм потрібен був саме той камінь!

– Але як той китаєць потрапив у дім?

– Через ці двері.

– Та ж вони завжди замкнені!

Я похитав головою.

– Зараз не замкнені. Погляньте. – Я штовхнув двері, і вони відчинилися.

Тут щось упало на підлогу. Я нахилився й підняв клаптик шовкової тканини з вишивкою. Без сумніву, він відірвався від халата китайця.

– Мабуть, поспішаючи, він прищемив край одягу дверима, – пояснив я. – Біжімо за ним! Він не міг утекти далеко.

Та всі наші зусилля виявилися марними. Злодій легко розчинився в темряві. Ми мусили повернутися, і лорд Ярдлі послав слугу в поліційний відділок повідомити про злочин.

Пуаро весь цей час був із леді Ярдлі, він подбав про неї не гірше, ніж це зробила б жінка. Леді почувалася вже значно краще і змогла розповісти нам, що сталося.

– Я саме збиралася ввімкнути горішнє світло, коли ззаду на мене напав чоловік. Він рвонув намисто на моїй шиї так сильно, що я впала навзнак. Тоді я встигла помітити, як він тікає через бічні двері. Волосся в нього було заплетене в косичку, а вбраний він був у вишитий халат, тож я здогадалася, що то китаєць. – Леді замовкла і здригнулася.

Увійшов дворецький і тихо сказав лордові Ярдлі:

– Прибув джентльмен від Гоффберґа, мілорде. Він каже, що ви на нього чекали.

– Сили небесні! – вигукнув із досадою лорд. – Треба з ним поговорити, мабуть. Але не тут, Маллінґсе, а в бібліотеці.

Я відвів Пуаро вбік.

– Дорогий друже, вам не здається, що нам краще повернутися в Лондон?

– Ви так вважаєте, Гастінґсе? Чому?

– Ну, – я делікатно кашлянув, – усе пішло трохи не так, як планувалося, правда? Ви сказали лордові Ярдлі довіритися вам, і тоді все буде гаразд – а натомість діамант вислизнув прямісінько у вас з-під носа!

– Це правда, – понуро погодився Пуаро. – Не можу сказати, що це моя найблискучіша перемога.

Я мало не розсміявся, почувши, як мій друг сприймає події, але продовжував правити своєї.

– Отже, тепер, коли ми спричинили – перепрошую за вислів – такий розгардіяш, невже ви не думаєте, що краще негайно звідси поїхати?

– А як же вечеря, чудова, без сумніву, вечеря від видатного кухаря лорда Ярдлі?

– Ах, яка там вечеря! – нетерпеливився я.

Пуаро з жахом звів руки до неба.

– Mon Dieu!31 У цій країні ви ставитеся до гастрономічних справ зі злочинним недбальством.

– Є ще одна причина, чому ми маємо негайно повертатися в Лондон, – продовжував я.

– І що ж це причина, мій друже?

– Другий діамант, – прошепотів я, – той, що належить міс Марвелл.

– Eh bien, а що з ним?

– Як ви не розумієте? – дивна нетямущість Пуаро почала мене нервувати. Де подівся його гострий розум? – Вони вже вкрали один діамант, тепер їм потрібен другий.

– Tiens!32 – вигукнув Пуаро, відступивши на крок і дивлячись на мене із захватом. – Друже, ваш мозок працює як ніколи блискуче! Уявіть собі, а я про такий варіант розвитку подій навіть не подумав! Але в нас достатньо часу. Повня буде аж у п’ятницю.

Я невпевнено похитав головою. Згадка про повний місяць не дуже мене переконала. Тож ми з Пуаро швиденько зібралися й поїхали, залишивши записку з перепросинами для лорда Ярдлі.

Я пропонував одразу поїхати в готель «Магніфісент» і розповісти міс Марвелл, що сталося, але Пуаро не погодився. Він наполягав, що справа може зачекати до ранку, і мені довелося з важким серцем поступитися.

А зранку Пуаро зовсім не виявляв бажання кудись іти. Я запідозрив, що після поразки на початку він не хоче далі працювати з цією справою. І коли взявся його переконувати все ж піти до міс Марвелл, мляво відповів (але не без резону!), що оскільки подробиці вчорашніх подій уже з’явилися у вранішніх газетах, то Рольфи зможуть прочитати все те саме, що почули б від нас. Мені довелося здатися.

Минуло трохи часу, і мої передчуття справдилися. Близько другої задзвонив телефон. Пуаро взяв слухавку. Кілька секунд він слухав, а потім коротко відповів: «Bien, j’y serai»33. А тоді сказав мені, трохи збентежено, а трохи захоплено:

– І що ви думаєте, mon ami? Діамант міс Марвелл… Його теж украли.

– Що? – скрикнув я, зриваючись на рівні. – І що ви тепер скажете про вашу «повню»? – Пуаро опустив голову. – Коли це сталося?

– Сьогодні вранці, я так розумію.

Я сумно похитав головою.

– Якби ж ви тільки мене послухали. Бачите, я таки мав рацію.

– Здається, так, mon ami, – м’яко сказав Пуаро. – Кажуть, що коли здається, то треба хреститися, але ж таки здається, що так…

Поки ми їхали на таксі до «Магніфісента», я раптом усвідомив усю підступність вигаданої злочинцями схеми.

– А хитро вони придумали з тою «повнею»! Хотіли відволікти нас і змусити думати про п’ятницю, а тим часом зробити свою чорну справу. Шкода, що ви їх не розкусили.

– Ma foi!34 – легковажно сказав Пуаро. Він знову був, як завжди, спокійнісінький. – Ніхто не здатен передбачити все наперед.

Мені стало його шкода. Так ненавидіти поразки!

– Не журіться! – спробував я підбадьорити друга. – Наступного разу вам пощастить більше.

Щойно ми прибули в «Магніфісент», нас одразу провели в кабінет управителя. Там уже був Ґреґорі Рольф і двоє детективів зі Скотленд-Ярду. Навпроти за столом сидів дуже блідий управитель.

Коли ми зайшли, Рольф кивнув.

– Схоже, ми наблизилися до розгадки цієї таємниці, – сказав він, – але… Повірити не можу! У того хлопця мала бути сталева витримка!

За кілька хвилин нас ознайомили з фактами. Містер