Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

лише побіжно стосуються Гайдріха. Я кажу собі, що все може придатися, що треба зануритися в епоху, щоб зрозуміти її дух, а потім досить лише потягнути за ниточку, і клубок моєї пам’яті розмотається сам собою. Зрештою обсяг нагромаджених знань уже лякає. Щоб написати дві сторінки, я читаю тисячу. Працюючи в такому темпі, я помру швидше, ніж дістануся бодай приготувань до замаху. Я відчуваю, що моє, загалом здорове, прагнення зібрати якомога більше інформації врешті-решт стає для мене згубним приводом відтягувати ту мить, коли доведеться взятися за книжку по-справжньому.

А тим часом у мене з’являється враження, що все в моєму повсякденному житті пов’язано із цією історією. Наташа винаймає майстерню на Монмартрі, код від вхідних дверей 4206 — і я відразу ж думаю про червень сорок другого. Наташа повідомляє мені дату весілля своєї сестри — і я вигукую: «27 травня? Неймовірно! Це ж день замаху!» (Наташа збентежена.) Вертаємося минулим літом із Будапешта через Мюнхен — на головному майдані старого міста приголомшливе збіговисько неонацистів, а місцеві мешканці, соромлячись, кажуть мені, що ніколи раніше не бачили тут такого (не знаю, чи можна йняти їм віри). Дивлюся на DVD вперше в житті фільм Ромера, а там головний герой, подвійний агент років тридцяти, розповідає про зустріч із Гайдріхом. У фільмі Ромера! Кумедно: укотре переконуєшся, що досить лише зацікавитися якоюсь темою, як починає здаватися, що все довкола веде тебе до неї.

Я читаю багато й історичних романів, щоб подивитися, як інші дають собі раду з правилами жанру. Одні виявляють надмірну прискіпливість, інші чхають на всі обмеження, ще інші примудряються спритно оминати мури, зведені історичною правдою, при цьому не надто прибріхуючи. І все ж я був вражений тим, що завжди вигадка бере гору над Історією. Це логічно, але мені тяжко зважитися на таке.

Як на мене, найкращий успішний історичний роман — «Закусивши вудила» Володимира Познера, у якому розповідається історія барона Унґерна, того самого, із яким Корто Мальтезе зустрічається на сторінках коміксу «Корто Мальтезе в Сибіру». Книжка Познера поділена на дві частини. У першій події розгортаються в Парижі, оповідається, як письменник збирає свідчення про свого героя. Друга ж умить переносить читача в саме серце Монголії, де й починається власне роман. Прийом захопливий і дуже вдалий. Час від часу я перечитую місце переходу. Власне кажучи, якщо бути точним, перша частина відокремлена від другої невеличким розділом, який називається «Три сторінки Історії» та закінчується такою фразою: «Щойно почався 1920 рік».

Як на мене, це геніально.

12

Коли батьки повертаються додому, Марія грає на піаніно вже, мабуть, із годину: вдається їй не дуже добре. Батько Бруно розчиняє двері перед своєю дружиною Елізабет, яка тримає на руках немовля. Вони кличуть дівчинку до себе: «Ходи-но сюди, Маріє! Поглянь, це твій маленький братик. Він зовсім крихітний, і поводитися з ним треба дуже ніжно. Його звати Райнгардт». Марія невиразно киває. Бруно обережно схиляється над новонародженим. «Який він гарненький!» — каже він. «Який білявенький, — підхоплює мати. — Він стане музикантом».

13

Звісно, я міг би, а може, й повинен був би запропонувати читачеві, подібно, приміром, до Віктора Гюґо, довжелезний вступ, сторінок на десять, із описом славного міста Галле, де 1904 року народився Гайдріх. Я написав би про вулиці, крамниці, пам’ятники, про всі цікаві місця, про міське врядування, описав би різноманітні споруди, особливості місцевої кухні, мешканців міста з їхнім світоглядом, манерами, політичними поглядами й уподобаннями, розповів би, як вони проводять дозвілля. Потім я взяв би широким планом будинок Гайдріха, показав би колір віконниць і фіранок, розміщення кімнат, розказав би, із якого дерева зроблено стіл посередині вітальні. Далі я перейшов би до ретельного опису піаніно, який би супроводжувався довгими розмірковуваннями про німецьку музику початку століття, про її місце в суспільстві, про композиторів, про те, як сприймалися їхні твори, про важливість Ваґнера… І лише після цього почав би саму розповідь. Пригадую в «Соборі Паризької Богоматері» нескінченно довгий, щонайменше сторінок на вісімдесят, екскурс про особливості роботи судових установ за Середньовіччя. Мені він видався дуже ґрунтовним, але читати його я не став.

Тому я вирішив трохи стилізувати мою історію, і думка ця виявилася доволі слушною. Навіть якщо пізніше виникне спокуса виставити напоказ свої знання й надто заглибитися в подробиці того чи іншого епізоду, про який я зібрав інформації більше ніж достатньо, мушу визнати, що мої знання про рідне місто Гайдріха доволі хиткі. У Німеччині є два міста з назвою Галле, і я навіть не знаю, про котре з них мовиться. Я вирішив, що наразі це неважливо. А далі побачимо.

14

Учитель поіменно називає на переклику: «Райнгардт Гайдріх!» Райнгардт ступає крок уперед, але один із його однокласників підносить руку: «Пане вчителю! Чому ви не називаєте його справжнє прізвище? — Клас задоволено гомонить. — Його справжнє прізвище Зюсс, це ж усім відомо!» Клас вибухає реготом, учні горланять. Райнгардт мовчить і лише стискає кулаки. Він завжди мовчить. Він кращий учень у класі. На цьому самому уроці, на фізкультурі, він покаже найкращі результати. Він не єврей. Принаймні він на це сподівається. Його бабця вдруге вийшла заміж, здається, за єврея, але ж до чого тут його родина? До такої думки він дійшов, склавши докупи плітки, що ходили поміж людьми, і заперечення свого обуреного батька, але, правду кажучи, сам Райнгардт у цьому не надто впевнений. Своїми успіхами на фізкультурі він змусить усіх їх замовкнути. А ввечері, коли повернеться додому, перед черговим уроком гри на скрипці скаже батькові, що знову був першим, батько пишатиметься Райнгардтом і похвалить його.

Але того вечора уроку гри на скрипці не буде, Райнгардт навіть не зможе розповісти батькові про школу. Коли він повернеться додому, то дізнається, що почалася війна.

— Чому почалася війна, тату?

— Бо Франція та Англія заздрять Німеччині, синку.

— А чому вони заздрять?

— Бо ми, німці, сильніші за них.

15

В історичній оповіді немає нічого менш природнішого за такі ось діалоги, відтворені начебто на основі свідчень із перших вуст під приводом удихнути життя в мертві сторінки минулого. У стилістиці такий прийом споріднений зі спеціальною фігурою мови, що називається гіпотипоза, мета якої — зобразити картину настільки живу, щоб читачеві здавалося, ніби все відбувається перед його очима. Коли ж ідеться про відтворення розмови, діалог часто виходить силуваним, а ефект від цього оберненим до бажаного: я бачу, що все шито білими нитками, я чую голос автора, який прагне відшукати голоси